Шота Руставелі - Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі

й на оману.

Я на час якийсь поїду - на укохану хоч гляну.

Тінатін свою побачу, втішу очі сяйвом вроди,

Розповім, про що дізнався, про твої чудні пригоди.

Вір мені! Хай чує клятву бог з небесної господи.

Поклянімось не зламати нашого братерства й згоди!

Не відходь нікуди звідси,- клятву дай мені єдину,

Я ж навічно присягнуся, що ніде тебе не кину,

Повернуся, щоб з тобою тут блукати до загину.

Бог поможе,- я розвію твій одчай і самотину!»

Той сказав: «Як міг чужинцю ти любов оддать свою?

Жаль тобі мене покинуть, мов троянду - солов'ю!

Дасть господь, і знов побачу - прагнень серця не втаю! -

Я тебе, що виростаєш, мов алое у гаю.

Як повернешся до мене після довгих мандрувань,-

Не втече у поле серце, наче сарна, наче лань.

Як збрешу,- хай підо мною божий гнів розверзне хлань!

Лиш твоя близька присутність знищить шал моїх страждань».

І на цьому щирі друзі склали клятви молитовні,

Ці бурштини-самоцвіти, шалодумні, мудромовні,

Полюбилися,- і душу їм пекли вогні любовні;

Пробули всю ніч укупі друзі вірні й невгамовні.

Автанділ ридав, як бачив, що ридає побратим;

Вранці встав, поцілувався з журним витязем отим;

Таріел не знав з одчаю, що тут станеться із ним,

Автанділ же, заридавши, мчав чагарником густим.

Автанділа проводжала в путь Асмат - вона весь час

Заклинала, щоб вернувся, побратима душу спас,-

Зов'явала, як фіалка, блиск лиця її пригас. Він сказав:

«Кого ж, о сестро, пригадаю ще, крім вас?

Вдома довго не лишуся, бо про вас я не забуду.

Тільки він хай не відходить, не тікає геть від люду.

Два лиш місяці чекайте,- як тоді я не прибуду,

Значить, трапило десь лихо горопашного заблуду».

Автанділ, пішовши звідти, відчував страждання щирі.

Дряпав руки, щік троянди роздирав в журі й зневірі,

Закривавився,- з дороги кров облизували звірі,-

Прудко мчав, прикоротивши путь свою в безмежнім ширі.

ПРО ПОВОРОТ АВТАНДІЛА ДО АРАВІЇ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІН ЗНАЙШОВ ТАРІЕЛА ТА РОЗЛУЧИВСЯ З НИМ

Він прибув туди, де кинув військо, повне непокою,-

Всі прибулого вітали щиро, з радістю бучною,

І тоді до Шермадіна вбігли з звісткою такою:

«Той приїхав, без якого втіха стала нам гіркою!»

Шермадін йому назустріч поспішив квапливим кроком

І вітав, ллючи від щастя сльози збуреним потоком,

Мовив: «Боже! Чи це пан мій, чи підпав я злим морокам?

Чи на тебе, на живого, я достоїн глянуть оком?»

Витязь низько уклонився, обійняв раба свойого:

«Слава богу, що не вмер ти від засмучення тяжкого!»

Всі вельможі поспішали шану виявить до нього.

І була бурхлива радість, і людей зійшлося много.

Юрби стали вкруг палацу і вітали урочисто;

Щоб на пана подивитись, позбиралося все місто.

Життєрадісний, він учту сам очолив особисто.

Мова людська не змалює їхніх забавлянь всіх чисто!

Розповів він Шермадіну, що зазнав, як звідси рушив,

Як знайшов-таки тужливця, хоч всі сили був напружив.

Щоб сльозу затамувати, він казав і очі мружив:

«Чи халупи, чи палаци - світ без нього осоружив!»

Раб повів йому, що сталось в місті за його правління:

«Про від'їзд твій цар не знає, бо таке твоє веління».

Лицар день прожив у місті, оглядав всі володіння,

А поїхав, як засяло вранці сонячне проміння.

Шермадін, відради вісник, сам зрадівши новині,

Поспішав сказать, що витязь вже у рідній стороні.

Бистро путь десятиденну лицар вимчав за три дні,

Щоб зустріти ту, що тьмарить сонця промені ясні.

Вість послав він: «Царю гордий, величайся у віках!

Маю в серці я до тебе обережність, шану й жах.

Я, про витязя нічого не дознавши, був би - прах,

Нині ж хочу все сказати, закінчивши щасно шлях».

Ростевану, що зморився од ваги державних справ,

Втішну звістку особисто Шермадін переказав:

«Автанділ вас хоче бачить - він знайшов, кого шукав».

Цар зрадів: «Я те дізнаюсь, що у господа благав!»

Раб пішов переказати й Тінатін, красі світил:

«Несучи приємну звістку, поспішає Автанділ».

Наче сонце, діва стала осявати весь окіл

І дала рабу, зрадівши, подарунки у наділ.

Рушив цар зустріти левня після мандрів небезпечних.

Автанділ не здивувався з дяки виявів доречних,-

Тепла зустріч звеселила їх, ласкавих і сердечних;

Був од щастя мов сп'янілий почет з царедворців ґречних.

Скочивши з коня, прибулець привітання склав Ростану,-

Цар йому своїм цілунком радість виявив і шану,

А тоді ввійшли, щасливі, у світлицю, пишно вбрану,

І раділи всі, зібравшись на цю зустріч довгождану.

Левень левів уклонився сонцю сонць, що сяло світло,-

Ніжним став кристал сліпучий, і лице з троянд розквітло,

Опромінившись ясніше, ніж небес високих світло.

Небо мати б діві домом,