Рафаелло Джованьолі - Спартак

я лише відродив звичай, що існував два століття тому в мешканців Кампаньї, ваших гідних предків, о сини Кум, перших жителів цієї місцевості.

Спартак був блідий, хвилювався, заїкався й, здавалося, погано розумів, що робить і що говорить.

Це витончене варварство, ця навмисна жорстокість, ця огидна хтива кровожерливість, виявлена з такою відвертістю і з таким звірячим спокоєм, викликали гнів у серці рудиарія. Нестерпно болісно було для нього усвідомлювати, що не зла воля юрби, не звіриний інстинкт нерозумної черні, а забаганка однієї лютої й п'яної людини та підла догідливість паразитів прирекли десять нещасних гладіаторів, чесних і гідних, здорових і сильних юнаків, битися без якої-небудь ворожості одне до одного й безславно загинути набагато раніше строку, призначеного їм природою.

Крім цих причин, була ще одна обставина, що підсилювала гнів Спартака: на його очах піддавався смертельній небезпеці його друг Арторікс, двадцятичотирьохлітній галл надзвичайно шляхетної зовнішності, гарної статури, з блідим обличчям і світлим волоссям. Спартак дуже любив його. Арторікс також прикипів до Спартака. І щойно рудиарію запропонували перейти у школу Сулли, він попросив купити Арторікса, пояснюючи це тим, що галл необхідний йому як помічник.

Розставляючи бійців один навпроти одного, Спартак схвильовано запитав пошепки молодого галла:

— Чому ти прийшов?

— Ми кинули кості, щоб вирішити, кому йти останнім назустріч смерті, — відповів Арторікс, — і я опинився серед тих, що програли: сама доля хоче, щоб я був серед перших десяти гладіаторів Сулли, які повинні боротися одне з одним.

Рудиарій нічого не відповів, але за мить, коли все було готово, підійшов до Сулли й сказав:

— Великодушний Сулло, дозволь послати у школу за іншим гладіатором, щоб поставити його на місце от цього, — і він вказав на Арторікса, — він…

— Чому ж він не може боротися? — запитав колишній диктатор.

— Він набагато сильніший від інших, і загін фракійців, у якому він повинен боротися, буде значно сильнішим за загін самнітів.

— І заради цього ти хочеш змусити нас чекати ще? Ні, нехай бореться цей, ми більше не бажаємо чекати. То гірше для самнітів!

Побачивши нетерпіння, що опанувало усіма присутніми, Сулла сам подав знак до початку бою.

Боротьба тривала недовго: за кілька хвилин один фракієць і два самніти були вбиті, а двоє інших нещасних лежали долі важко поранені, благаючи Суллу подарувати їм життя, і їм було даровано пощаду.

Останній самніт запекло захищався проти чотирьох фракійців, але невдовзі, поранений, послизнувся на крові, що розтеклася мозаїчною підлогою, і його друг Арторікс, очі якого були повні сліз, бажаючи позбавити вмираючого болісної агонії, з жалю простромив його мечем.

Переповнений трикліній загримів одностайними оплесками.

Їх увірвав Сулла, закричавши Спартаку хрипким, п'яним голосом:

— Ану ж бо, Спартаку, ти найдужчий, візьми щит одного з убитих, підніми меч цього фракійця, покажи свою силу й хоробрість: борися один проти чотирьох тих, що лишилися живими.

Пропозицію Сулли зустріли гучним схваленням, а бідолашний рудиарій був приголомшений так, ніби його вдарили дрючком по шолому. Йому здалося, що він втратив розум, що йому почулося, він застиг, спрямувавши погляд на Суллу Блідий, він стояв нерухомо й відчував, як по спині його котяться краплі холодного поту.

Арторікс бачив жахливий стан Спартака й ледь чутно сказав йому:

— Сміливіше!

Рудиарій здригнувся від цих слів і знову пильно подивився в очі Сулли. Нарешті, зробивши над собою страшне зусилля, він мовив:

— Але… преславний і щасливий диктаторе… Я дозволю собі звернути твою увагу на те, що я більше не гладіатор, я рудиарій і вільна людина. У тебе ж я виконую обов'язки ланісти твоїх гладіаторів.

— А-а! — закричав з п'яним сміхом Луцій Корнелій Сулла. — Хто це говорить? Ти, хоробрий Спартак? Ти боїшся смерті! От вона, нікчемна порода гладіаторів! Ні, стривай! Клянуся палицею Геркулеса Переможця, ти будеш боротися! Будеш!.. — наказовим тоном додав Сулла й, зробивши коротку паузу, вдарив кулаком по столу. — Хто тобі подарував життя й волю? Хіба не Сулла? І Сулла наказує тобі боротися! Чуєш, боягузливий варваре? Я наказую і ти будеш боротися! Клянуся богами Олімпу, ти боротимешся!

Вже кілька разів Спартаку спадало на думку схопити меч одного з мертвих гладіаторів, і з люттю тигра кинутися на Суллу, порубати його на шматки, перш ніж його гості встигнуть піднятися зі своїх місць. Але він стримував себе. Кожна нова образа, що злітала з уст Сулли, викликала у гладіатора обурення, і йому доводилося зусиллям волі придушувати нестримне бажання роздерти диктатора.

Нарешті, знемагаючи від довгих і нестерпних мук, Спартак глухо застогнав — стогін цей скидався на рик звіра — він машинально, майже не усвідомлюючи, що робить, підібрав з підлоги щит, схопив меч і тремтячим од гніву голосом вигукнув:

— Я не боягуз і не варвар!.. Я боротимуся, щоб зробити тобі приємність, о Луцію Сулло. Але клянуся тобі усіма твоїми богами, якщо мені доведеться поранити Арторікса…

Пронизливий жіночий лемент зненацька і дуже доречно увірвав божевільну промову гладіатора. Усі повернулися туди, звідки він пролунав.

У глибині зали, біля задньої стіни, спиною до якої лежав Сулла й багато хто з гостей, були двері, сховані за зеленою портьєрою. Зараз на порозі цих дверей нерухомо, як статуя, стояла бліда Валерія.

Вона давно стежила за лютим боєм гладіаторів і за наступною сценою, що розігралася між Спартаком і Суллою. По кожному їхньому слові, по кожному русі вона здригалася й тріпотіла. Вона відчувала, що сили полишають її, але все ще чекала й не виходила, не втрачаючи надії на щасливе закінчення. Коли ж вона побачила, що Сулла примушує Спартака боротися з Арторіксом, якого, як вона знала, Спартак дуже любив, коли вона побачила, що рудиарій вже готовий розпочати бій, і почула його промову, що, поза сумнівами, мала закінчитися погрозою й прокльоном Суллі, — вона зрозуміла, що без її негайного втручання Спартак неминуче загине!

Вона розсунула портьєру і з'явилася на порозі, привернувши до себе увагу присутніх і Сулли.

— Валеріє!.. — здивовано вигукнув Сулла, намагаючись піднятися з