Рафаелло Джованьолі - Спартак

недугу. Проте у його проникливих сіро-блакитних очах горіло життя, сила й енергія. Зусиллям волі він намагався приховати від інших свої нестерпні муки і йому це вдавалося.

— Ану ж бо, розкажи, розкажи, Понціане, — попросив Сулла, звертаючись до патриція з Кум, що лежав на ложі за іншим столом, — я хочу знати, що говорив Граній.

— Я не розчув, що він говорив, — сказав Понціан, пополотнівши й не знаючи, що відповісти.

— Ти знаєш, Понціане, що у мене тонкий слух, — промовив Сулла спокійно, але грізно насупивши брови, — я чув те, що ти зараз сказав Елію Луперку.

— Та ні ж… — знічено заперечив патрицій, — повір мені… щасливий і всемогутній… диктаторе…

— Ти от що сказав: «Коли Гранія, теперішнього еділа у Кумах, змусили сплатити у скарбницю штраф, накладений на нього Суллою, він відмовився зробити це, заявивши…», але тут ти підняв на мене очі і, помітивши, що я чую твою розповідь, раптом замовк. Пропоную тобі повторити точно, слово в слово, усе сказане Гранієм.

— Зроби милість, о Сулло, найбільший з вождів римлян…

— Я не маю потреби у твоїх похвалах, — закричав Сулла хрипким од гніву голосом, і очі його заблищали. Піднявшись на ложі, він стукнув кулаком по столу. — Гидкий підлеснику! Клянуся тобі, що живим ти звідси не вийдеш і твій труп послужить добривом для моїх городів!

Заїкаючись од страху, Понціан нарешті вимовив:

— Граній сказав: «Я зараз платити не буду: Сулла незабаром помре, і я буду звільнений від сплати».

— А! — вимовив Сулла, і багряне його обличчя раптом сполотніло від гніву. — А!.. Граній нетерпляче чекає моєї смерті?.. Він уже все розрахував! — Сулла весь тремтів, але намагався приховати скажену злість. — Розрахував!.. Який завбачливий!.. Він все передбачає!..

Сулла замовк на мить, потім, клацнувши пальцями, крикнув:

— Хрісогоне! — і відразу грізно додав: — Подивимося! Не промахнутися б йому у своїх розрахунках!

Хрісогон, відпущеник Сулли і його довірена особа, наблизився до колишнього диктатора. Сулла помалу отямився й уже спокійно віддав якийсь наказ. Відпущеник, схиливши голову, вислухав його й рушив до дверей.

Сулла гукнув йому навздогін:

— Завтра!

Повернувшись до гостей і високо піднімаючи чашу з фалернським, він весело вигукнув:

— Ну, що ж ви? Що з вами? Ви всі немов оніміли й одуріли! Клянуся богами Олімпу, ви, здається, думаєте, боягузливі вівці, що присутні на моєму поминальному бенкеті?

— Хай позбавлять тебе боги від подібних думок!

— Хай пошле тобі Юпітер благополуччя і хай захищає тебе Аполлон!

— Многая літа могутньому Суллі! — в один голос закричали майже всі гості, піднімаючи чаші з пінистим фалернським.

— Вип'ємо усі за здоров'я й славу Луція Корнелія Сулли Щасливого! — вигукнув своїм чистим і звучним голосом Квінт Росцій, піднімаючи чашу.

Усі виголошували тости, усі пили, і Сулла, зовні знову веселий, обіймаючи, цілуючи Росція, крикнув кифаристам і мімам:

— Агов, ви, дурні, що там робите? Умієте лишень пити моє фалернське й обкрадати мене, кляті ледарі! Нехай вас зараз же охопить вічний сон смерті!

Тільки-но змовкла майданна лайка Сулли, — він завжди вирізнявся грубою мовою й брутальними жартами, — музики знову заграли й разом з мімами й танцівницями, які підспівували їм, заходилися танцювати комічний і непристойний танець сатирів. По закінченні танців на середньому столі, за яким лежали Сулла й Росцій, з'явилася небачена печеня: орел у повнім оперенні, ніби живий, у дзьобі тримав лавровий вінок з пурпуровою стрічкою, на якій золотими буквами було написано «Sullae, Felici, Epafrodito», що означало: «Суллі Щасливому, Улюбленцеві Венери». Ім'я «Улюбленець Венери» особливо подобалося Суллі.

Під оплески гостей Росцій вийняв вінок із дзьоба орла й передав його Аттилії Ювентині, гарненькій відпущениці Сулли, що сиділа з ним поруч. Вона й ще кілька патриціанок, запрошених з Кум, лежали поруч із чоловіками на обідніх ложах, що й становило одну з головних принад бенкету.

Аттилія Ювентина поклала лавровий вінок на вінок з троянд, що вже прикрашав голову Сулли, і ніжно мовила:

— Тобі, улюбленцю богів, тобі, непереможному імператорові, ці лаври!

Гості аплодували… А Сулла тим часом ножем надрізав орла у тому місці, де була зашита шкіра нафаршированого птаха, і на таріль випало багато яєць, які відразу були подані гостям. У кожному яйці було м'ясо смаженого бекаса під гострим соусом. Усі смакували вишукані страви, возвеличуючи щедрість Сулли й мистецтво його кухаря, а дванадцять гарних рабинь-грекинь у дуже коротких блакитних туніках обходили стіл, наливаючи в чаші чудове фалернське.

— Нині ввечері я у доброму гуморі, й мені хотілося б потішити вас видовищем, рідкісним на бенкетах… Послухайте мене, улюблені друзі мої… Хочете побачити в цьому залі бій гладіаторів?

— Хочемо! Хочемо! — закричало п'ятдесят голосів зусібіч, бо такі видовища любили і гості Сулли, і кифаристи, і танцівниці, які радо відповідали: «Хочемо! Хочемо!», забувши, що запитували не їх.

— Так, так, гладіаторів, гладіаторів! Хай живе Сулла, найщедріший Сулла!

Негайно послали раба у школу гладіаторів з вілли. Він мав передати наказ Спартаку, аби той привів у трикліній п'ять пар гладіаторів. Тим часом раби звільнили частину зали, де повинен був відбуватися бій, і перевели танцівниць і музик у інший кінець кімнати, поближче до столів.

Хрісогон завів у залу десять гладіаторів: п'ятьох в одязі фракійців і п'ятьох в одязі самнітів.

— А де ж Спартак? — запитав Сулла Хрісогона.

— Його немає в школі. Мабуть, він у сестри.

У цю хвилину в трикліній увійшов захеканий Спартак. Приклавши руку до губ, він привітав Суллу і його гостей.

— Спартаку, — звернувся Сулла до рудиарія, — я хочу оцінити твоє мистецтво у навчанні фехтуванню. Зараз подивимося, чому навчилися й що вміють твої гладіатори.

— Вони лише два місяці вправляються у фехтуванні й ще мало чому встигли навчитися.

— Подивимося, подивимося, — сказав Сулла, а потім, звернувшись до гостей, додав: — Я не вніс нічого нового у наші звичаї, улаштовуючи бій гладіаторів під час бенкету