Йосип Сліпий - Спомини

до Львова на теологію. Він був першим, що вчився в школах зі Заздрости. Другим був отець Тимотей Василевич (Сліпий), син дядька Василя Сліпого і тітки Францішки Дичковської[106]. Третім був Іван Слободяник,[107] що перервав гімназійні студії і був учителем у Вишнівчику, Завалові і в Станиславові, в приготовчій гімназійній клясі. Четвертим був Юліян Мушинський, поляк, мій кревний через свою маму, Анну Дичковську. П’ятим був брат Тимотея, д-р Родіон Сліпий[108], шостим був я, а сьомим — отець Микола Дичковський[109] і опісля численні інші.

Митрополит подивляв гарне помешкання на селі і приймав там людей з різними парохіяльними і народніми справами. Під час від’їзду Митрополита пращало його багато процесій і бандерій, і він, якщо не милюся, вернувся зі Заздрости до Струсова, а опісля через Дарахів поїхав до Зарваниці.

Хоч я був слабого здоров’я, одначе, як тямлю, не хорував. Раз тільки зробилося мені дуже погано в школі і мене відвели додому, я зачав мліти, але то перейшло безслідно. Друге, то була недуга кору чи віспи. Хоч я був щеплений, то все-таки переходив її важко, бо мав високу горячку, і мабуть приїздив лікар Гразделік зі Струсова. Третій такий випадок, то було звихнення руки. Десь вночі, <мене переносили>[110] неуважно сплячого, і тоді, не знаю, в який спосіб, я звихнув собі руку. Рано я не міг вже нею рухати. Закликали тоді стару женщину Феліксиху, яка натягала мені руку, а це дуже боліло — так, що я плакав попід небеса. Пригадую собі, що тоді, щоби мене забавити і відірвати від плачу, мати запровадила мене до другої кімнати, де відбувалось якесь зібрання, бо приїхали були якісь відпоручники з Теребовлі, через Пантелиху. Один з них держав на коліні маленького зайчика. Коли я спитав, що то таке, почув відповідь, що це зайчик. Я не розумів того слова, бо в Заздрості зайчика називали “сплюх”. Коли опухлина від звихнення не уступала, то брат Микола повіз мене візком до Застіноча (Бернадівка, Застіноче, Острівець — це давні княжі оселі). Тоді перший раз я їхав вздовж великої ріки Серету і зобачив Теребовельські гори, з яких добували червоний камінь на фіґури і пам’ятники. Ми заїхали на обійстя до якоїсь старшої жінки. Вона була дуже лагідна, розв’язала мою руку, зняла її з перев’язки на шиї, загріла сироватки, що остає по відгріттю квасного молока і по відділенню сиру. Я держав руку з кільканадцять хвилин у сироватці, вона легенько натискала на кість так, що рука прийшла до нормального стану.

Я тоді перший раз побачив чуже село. Там не було ні столів, ні великих стаєн, ні стоділ, але муровані хати і невеличкі господарські загороди. Нераз їздив я також з батьками на Службу Божу зі Заздрости до Струсова, бачив розлогі поля і передусім Бернадівські поля виглядали мені, як помальовані різнобарвно довгі смуги: зелені, жовті, чорні. Видно, що хлоп’яче око було ще нерозвинене. Звичайно було це літом. Струсівська церква була невелика, і Служба Божа правилася за церквою, під березами, бо приходило багато людей, і співом народу провадив хор. Було це недалеко палат і парку ґрафа Голуховського.

Другий раз їздив я з братом Миколою до Микулинець, до окуліста. Ми їхали через Ладичин і Конопківку. Ладичинські обійстя видавались мені маленькими в порівнянню до заздрістянських. Навпаки конопківські доми вже були побудовані симетрично, віддалені від себе цвітниками, з гарно помальованими вікнами. Ми переїхали через міст на Сереті, я бачив тоді ґрафську палату нагорі. Ми