Олександр Олександрович Сизоненко - Зорі падають в серпні

— Це з молодих, Драконе. Людині за двадцять років. Хелл каже — тигр! Мені, каже, шкода з ним розлучатися.

— Він одержить за нього великі гроші, чого шкодувати? А в ділі він бував?

— Ні, ще. Його готували до цього дванадцять років. Цілих дванадцять років. Це — вічність для юнака.

— Тоді я догадуюсь, хто це, — Дракон відшукав десь поміж листям лавру розетку і смикнув за неї. Вдалині, біля будинку, задзеленчав дзвінок, а за хвилину по алеї підкотився до них старий, згорблений мусульманин у чалмі і білім халаті. Він зупинився в кількох кроках і, склавши човником руки перед грудьми, низько вклонився.

— Принеси мені сіру теку, Алі, ту, що ми одержали на тому тижні.

Старий ще раз вклонився і покотився назад, до оселі.

— Шакал з переміщених, — сказав Хертвіг. — Це не зовсім надійні люди. Я говорив Хеллу, не слухає.

Дракон посміхнувся:

— А де ж нам, по-вашому, Хелл візьме хлопців?

У цей час беззвучно наблизився до них старий мусульманин і простягнув Драконові сіру теку.

— Можеш іти, Алі, — махнув дідусеві рукою Дракон і передав теку Крабові. — Нате, ось подивіться, чи це він, а я посплю. Я теж просив замінити, бо дуже молодий хлопець! Може, перемінили?

На титульному листі було написано: «Юрій Муратов. Шакал».

— Ні, це він. Хелл відмовився зробити заміну. Каже, кращого агента немає.

Хертвіг знову перечитав історію Муратова. Те, що він читав, не могло йому змалювати чужого життя. Та воно й не було йому потрібне. Він шукав відповіді на одне питання: чи можна покластись на людину, анкета якої лежала перед ним у сірій теці? Досвідчений шпигун, він ретельно винюхував закамарки цієї анкети: загублені на просторах цього жорстокого світу батьки Муратова, земля, на якій він народився і ріс, чуже горе й радощі, печалі й скорботи — все це було невідоме Хертвігу і непотрібне. Він тільки крок за кроком уявляв по цих документах, як із малого хлопчака Хелл і його підлеглі робили справжнього агента, і був задоволений. Прочитавши, Хертвіг підвів угору обличчя, глянув на вилиняле від спеки небо і сказав сам до себе:

— Незвідані на землі шляхи людські і долі.

Він не був певен, що це його власні думки і слова, але тут, в древній Малій Азії, йому хотілося філософствувати.

Примружившись, він довго ще дивився на небо, уявляв собі майбутню операцію, її вдале завершення, повернення в Штати, після цього — вино, музику, гомінкі вулиці великих міст і посміхався: цей хлопець мав принести їм успіх і славу.

— А жити все-таки чудесно! — сказав він і глянув на Дракона. Той спав, відкинувши набік голову і роззявивши рота. Волохаті груди його, як у всіх здорових людей, ледве-ледве здіймались у сні. Море теж спало…

Покликавши старого дервіша, Хертвіг віддав йому теку і сказав:

— Передайте Драконові, що він, — Хертвіг постукав зігнутим пальцем у теку, — прилетить сьогодні або завтра. Прийміть його тут як слід. І потім… — Хертвіг подумав хвилину, повагався і додав — Човен нехай доставлять сюди.

— Човен? Який човен? — спитав дервіш, вклонившись.

— Дракон знає… Скажіть, щоб завтра човен був тут неодмінно.

— Все передам, як сказано, — старий вклонився і, не дожидаючись, коли Хертвіг сяде в машину, зайшов у дім.

Хертвіг відпустив гальма, завів мотор. Машина викотилася на металеву плиту перед брамою, півхвилини постояла. Важка брама відчинилася перед нею автоматично і, як тільки машина виїхала, зачинилася. Одразу ж продзвенів десь у будинку дзвоник, попереджаючи, що ворота замкнулись і електромотори можна виключити.

«За останнім словом техніки», вдоволено подумав Хертвіг, розвертаючись. Особняк, затиснений горами, промелькнув і зник, закритий деревами, що росли обабіч шляху, а Хертвіг мчав асфальтованою дорогою і думав про те, скільки вже з'їжджено і сходжено по чужих країнах, скількох людей йому доводилося проводжати в небезпечні таємні мандрівки, що були багатьом першими і останніми в житті. От і зараз має прилетіти цей юнак…

— Чорт! Міцне у Дракона вино! — вилаявся Хертвіг. — Бач, на які філософії потягло!

Наступного ранку у тому ж таки котеджі, на березі Босфору, грали в теніс. З одного боку низенької сітки стояв з ракеткою аспідно-чорний хазяїн котеджу; огрядний, років п'ятдесяти, з сигарою в зубах, він на диво легко пересувався по майданчику, ракетка його без видимих зусиль зустрічала м'яч в повітрі і довгим граційним рухом повертала назад, а молодий, сухорлявий і легкий, мов кішка, противник ледве діставав ті м'ячі в акробатичних стрибках. Говорили вони чистою російською мовою.

— Ще кілька отаких трюків, хлопче, і ти виграєш.

— Мені б легше гралося з чортом, аніж з вами, — відсапуючись, сказав на те юнак.

— Але ж рахунок на твою користь, чого ж ти сердишся?

Старий зробив різкий крок назустріч м'ячу і, всім корпусом перемістившись на праву ногу, несподівано і блискавично послав через сітку різаний м'яч. Загоріле й довге, як у щуки, тіло молодшого майнуло в повітрі, і хоч м'яча він не дістав, та беззвучно й красиво торкнувся землі руками, потім грудьми, вигнувшись, перекотився і став на ноги.

— Чудово! Якщо не на шибениці в Росії, то на арені цирку кінчатимеш життя, мій хлопчику! Я мало кому програвав, але отаких трюків, такої одчайдушної сміливості не бачив. Але ходімо от хоч би сюди, — старий показав на повиту плющем альтанку під чинарами. На столі стояв сніданок, в красивих прозорих пляшках іскрилось вино.

— У котеджі нікого немає. Ми лишились тут господарями. Доки приїде Хертвіг, маємо час поговорити. Перед купанням вип'єш?

Молодий заперечливо похитав головою і з неприхованою цікавістю дивився