Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

і вони пішли, незважаючи на несамовиті протести полковника Бішопа. А коли Бішоп лишився один на милості людей, які мали всі підстави ненавидіти його, він так оскаженів, що аж тремтів.

З колишніх рабів тільки шестеро, якщо не рахувати хворого Джеремі Піта, мали деякі знання в морській справі. Хагторп, колишній стройовий офіцер, хоч і не вивчав навігації, однак умів сяк-так керувати судном, і під його командуванням колишні раби почали готуватись до відплиття.

Знявшись із якоря і поставивши вітрила на грот-щоглі, вони при легкому бризі пустилися до виходу у відкрите море. Форт мовчав.

Коли ж фрегат проходив повз мис у східній частині бухти, Пітер Блад підійшов до полковника, що, охоплений відчаєм, понуро сидів на кришці головного люка, і ніби жартома спитав:

— Ви вмієте плавати, полковнику?

Полковник Бішоп з страхом подивився на нього. Широке обличчя його пожовтіло і обвисло, а маленькі очиці стали ще меншими.

— Як ваш лікар, я приписую вам купання. Це трохи прохолодить ваші розпалені нерви, — люб'язно сказав Блад і, не дочекавшись відповіді, додав: — Вам пощастило, що я не такий кровожерливий, як дехто з моїх друзів. Нелегко було мені утримати їх від помсти. Але я й досі не певен, чи варті ви затрачених зусиль.

Блад говорив неправду. Ніякого сумніву щодо цього останнього в нього не було. І якби він діяв за покликом своїх власних бажань та інстинкту, то, звичайно, повісив би полковника і вважав би, що це нормальне явище. Та думка про Арабеллу Бішоп примушувала його бути милосердним і не дозволяти своїм товаришам вчинити справедливий акт помсти, хоч це за малим не викликало бунту. Тільки завдяки тому, що полковник Бішоп був її дядьком, хоч той навіть не підозрював, кому він завдячував, до нього було виявлено таку ласку.

— Вам доведеться трохи поплавати, — вів далі Пітер Блад. — До мису щонайбільше чверть милі, і, якщо нічого не трапиться, ви легко туди дістанетесь. До того ж, на вас багато жиру, не потонете. Ну, мерщій! Не баріться, а то попливете з нами в далеке плавання, і сам біс знає, що з вами може статися завтра або післязавтра. Вас тут люблять не більше, ніж ви на те заслуговуєте.

Полковник Бішоп опанував себе й підвівся. Безпощадний тиран, що ніколи навіть не знав, як можна стримувати свої почуття, іронією долі був приречений поводитися сумирно і покірливо — і це в той час, коли гнів та обурення його досягли найвищої межі.

Пітер Блад віддав наказ, і впоперек планшира[29] прив'язали довгу дошку.

— Прошу, полковнику, — сказав Блад, граціозним жестом запрошуючи Бішопа на цей своєрідний трап.

Полковник метнув на нього злобний погляд і, зібравшись з духом, з виразом цілковитої зневаги на обличчі, роззувся, скинув з плечей красивий камзол з світло-коричньової тафти і виліз на дошку.

Чіпляючись руками за ванти,[30] він на якусь мить завагався, з острахом дивлячись, як там унизу, на відстані двадцяти п'яти футів від нього, важко перекочуються зеленаві хвилі.

— Ну, ще крок, любий полковнику, — заохочував спокійний, насмішкуватий голос.

Усе ще тримаючись за ванти, полковник Бішоп нерішуче озирнувся і побачив уздовж фальшборта[31] засмаглі обличчя. Ще вчора вони зблідли б від одного його погляду, а зараз усі зловтішно повишкіряли зуби.

На якусь мить лють подолала в ньому страх і обережність. Він уголос злісно й недоладно вилаявся, потім випустив вірьовку і пішов по дошці. Ступивши три кроки, втратив рівновагу і сторчма полетів у зелену безодню.

Коли він, жадібно хапаючи ротом повітря, виринув на поверхню моря, «Сінко Льягас» був уже за кілька сот ярдів від нього з підвітряного боку. Але до Бішопа ще долітали глумливі прощальні вигуки бунтівників, і невимовно важкий тягар безсилої злоби ще глибше запав йому в душу.

Розділ X
ДОН ДІЄГО

Від сильного болю в голові дон Дієго д'Еспіноса-і-Вальдес опам'ятався і каламутним поглядом обвів каюту, залиту сонячним промінням, яке падало крізь квадратні віконця, що виходили на корму. Потім він застогнав од нестерпного болю і, заплющивши очі, спробував визначити себе в часі та просторі. Але страшний біль і плутанина в голові заважали йому мислити логічно.

Почуття неусвідомленої тривоги примусило його знову розплющити очі і уважніше оглянути все навколо.

Безсумнівно, він лежав у великій каюті на своєму кораблі «Сінко Льягас». Отже, підстав для тривоги не було. А проте збуджена пам'ять, прийшовши на допомогу, тривожно доводила, що не все гаразд. Сонце стояло низько, вливаючись золотим світлом у квадратні віконця, і це навело його на думку, що був, мабуть, ранок; це коли припустити, що корабель ішов на захід. Потім виникла протилежна думка. Можливо, вони йдуть на схід — у такому разі зараз мав бути час надвечір'я. Те, що корабель рухався, він відчував по ледве вловимому кільовому погойдуванню судна. Але як сталося, що він, капітан, не знає, чи пливуть вони на схід чи на захід, і взагалі не може навіть пригадати, куди ж прямує корабель?

Думки його повернулися до вчорашніх подій, якщо події ті справді були вчора.

Ясно пригадувався напад на Барбадос. В уяві чітко вимальовувалась кожна дрібничка до того моменту, коли він ступив на палубу власного корабля. А тут спогади несподівано й незрозуміло обривалися.

Його вже починали мучити різні здогади та припущення, коли відчинилися двері, і на свій превеликий подив, дон Дієго побачив, як до каюти увійшов його найкращий камзол. Це був дуже елегантний, оздоблений срібними позументами, іспанський костюм, пошитий для нього з чорної тафти рік тому в Кадіксі. Дон Дієго добре знав найменшу деталь на ньому і помилитися ніяк не