Альберто Войтєх Фріч - Високий Мисливець

— Ми не будили вас, Караї, щоб ви добре відіспалися після пригоди з дикою чередою. Але звідкіля взялися тут ваші собаки? Я ще по дорозі хотів запитати, чому ви їх не прихопили з собою. Вони з'явилися, мов привиди, навіть не гавкнули. Моя зграя вже давно сполошила б усю околицю, бо тут повно ягуарячих слідів.

— У кожного свій спосіб їздити на полювання. Через це я й не хотів, щоб ви брали своїх псів. Тепер ми принаймні певні, що Велькер не подався за нами і що навколо немає індіанців. Навіть якби ми їх не помітили, собаки почули б.

— Рушаємо зараз?

— У нас ще є час. Щоб зійти на гору, досить двох годин, а з вашими кіньми — трьох. Та й сонце ще не скоро підніметься так, щоб його можна було спіймати дзеркалом з обох боків. А тепер сідаймо поснідаємо. Тільки не пийте тут сирої води. Нап'ємося вгорі джерельної.

— Там, на горі, є вода?

— Побачите самі.

Сонце почало вже пригрівати, коли мисливці осідлали коней і скочили в сідла. Караї повів їх звивистими стежечками по лісу, що ставав дедалі густішим і, здавалося, непрохідним. Але дорога, прорубана мачете, ще не встигла зарости.

Почався підйом, і стежка зав'юнилася ще більше, бо треба було весь час. огинати порослі мохом скелі. Несподівано ліс скінчився, і перед мисливцями відкрилася рівнина, всіяна дрібними камінцями від оповзнів. Караї спинився і зачекав, поки під'їдуть його супутники.

— Їдьте до тієї високої пальми і, глядіть, не збочуйте, — мовив він.

— А чому б вам не поїхати вперед?

— Я їхатиму останнім, щоб замести сліди. Від пальми починається кам'янистий грунт, і там уже слідів непідкованих коней не буде видно. А якби й було, то це не страшно, бо там проходить дорога, на якій багато слідів. Головне, щоб ніхто не знав, як ми вийшли на неї.

Обидва мисливці поїхали прямо, а Караї пустив свого коня боком трохи вище їх. Під копитами коня вниз посунули дрібні камінці. Вони засипали сліди, проте нікому й на думку не спало б, що зроблено те нарочито. Тепер вершники їхали ніби парком. Ліс порідшав, але дерева були значно товщі, ніж унизу. На кам'янистому грунті зник підлісок, і ліс проглядався на всі боки.

Однак дорога ставала дедалі важча. Караї скочив з сідла і, ведучи коня за повід, перестрибував з каменя на камінь. Іноді здавалося, що дорога кінчається, але Караї спокійно пробирався по скелях краєм глибокого урвища, а за поворотом знову видно було дорогу. Джуліус незабаром зрозумів, що зручніше йти пішки, а от Алонсо хотів будь-що довести, який він спритний наїзник. І довів, бо утриматися в сідлі під час карколомних стрибків по каменях міг тільки справді спритний вершник. Та зрештою Алонсо стало шкода коня, і він теж повів його на поводі. Однак і це було нелегко. Коні впиралися, не наважуючись стрибати з каменя на камінь. Тільки Караї не мав турбот з конем і клопотався більше своїми супутниками. В такій дорозі характер людини видно з того, як вона поводиться з конем. Алонсо весь час говорив із своїм конем, умовляв його й підбадьорював, коли треба було подолати якусь перепону. Джуліус дедалі більше втрачав терпець, кричав і сварився. Зрештою він спинивсь і вирізав прут, щоб підганяти коня, але за хвилину передумав і пошпурив його геть. Караї задоволено кивнув головою.

— Я дедалі кращої думки про вас, Джуліусе. Не гнівайтесь на коня, якщо він не знає того, чого ви його не навчили. Криком ви тільки зіб'єте тварину з пантелику. Адже ви й самі ще багато чого навчитеся, бо всі ми день у день вчимося. За хвилину ви пересвідчитеся, чи можна буде взяти вашого коня в дальшу дорогу.

— Невже вона буде ще важчою?

— Нічого страшного. Треба тільки подолати два уступи. Он гляньте туди.

Дорогу попереду заступала велика скеля.

— Тут кінь, звісно, не пройде.

— Ба пройде! Трохи далі буде ще вища перешкода. Алонсо, вилізьте нагору і візьміть повід мого коня. Він покаже іншим, як туди підніматися.

Караї підвів коня під самий камінь і кинув Алонсо повід. Кінь, який уже знав, що йому робити, звівся на задні ноги, а передніми сперся на верхню грань скелі. Мисливець перевірив попругу і підтягнув сідло, потім, зігнувшись, підліз коневі під живіт і трохи підняв тварину в ту мить, коли вона відштовхнулася від землі. Під час стрибка Караї встиг підтримати коневі ногу, яка шукала опори, і кінь вибрався нагору.

— Тепер витягнемо вашого коня, а потім ви з Алонсо поміняєтесь місцями. Це буде важче, але гадаю, що діло піде. Трохи підняти коня повинен хазяїн, до якого тварина звикла. Не знаю, чи сподобається вашим коникам, але я підтримаю їм ноги.

Після кількох спроб усі троє коней опинилися нагорі.

— Повертатися буде гірше. Доведеться спускати їх на ласо.

— Треба було вас послухати і йти пішки. Бідні коники, — зітхнув Алонсо.

— А я не шкодую, — сказав Джуліус. — Ми тут навчилися долати перепону, перед якою самі, без Караї, мабуть, відступили б. І наші коні теж дечого навчились.

Але як ви управляєтеся тут самі, Караї, коли нікому тягти вашого коня за повід?

— Це я вам покажу біля наступної перешкоди. Тепер нам доведеться подолати найважчий шмат дороги. Перш ніж ми в'їдемо до ущелини, намочіть водою хусточки і збризніть горілкою, якщо маєте з собою, а потім зав'яжіть ними роти.

— Горілка у мене є, але де тут візьмеш воду? — з сумнівом промовив Джуліус.

Та коли дорога круто повернула, їх привітало дзюрчанням непримітне джерельце, що спадало з височини. Вода розбивалась об каміння, перетворюючись в дощову імлу, та нижче знову зливалась у струмочок, щоб трохи далі знову розбитися на дрібнісінькі крапельки. Сонячні промені, граючи в бризках, утворювали барвисті райдуги. Мисливці були зачаровані цим видовищем, хоч вони й звикли до красот природи, серед якої жили. Всі троє сіли біля джерела, щоб перепочити.

— Не