Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

— Вона відмовила офіцерові в тому, в чому не повинна була відмовляти. Офіцер поскаржився, і її покарали. Били батогом. Тут це називають «приборканням непокірних».

Лежнєв зціпив зуби. Відійшов до невеликого столу, дістав, але одразу ж сховав сигарети.

— Вибачте, Ірино Дмитрівно, — неголосно сказав він по-російськи. — Я не думав… Не знав… Чим я можу допомогти цій дівчині?

Ірина оторопіла.

— Ви росіянин?!

— Чому ви так вирішили?

— Ви дуже чисто… надто чисто розмовляєте по-російськи, — хвилюючись сказала вона.

— Фрау Ада розмовляє не гірше.

— Фрау Ада? — гірко посміхнулась Ірина. — Вона з місцевих німкень. І не просто з місцевих — цей замок колись належав її батькові.

— Он як? — підвів брови Лежнєв. — І все-таки, чим я можу допомогти цій дівчині?

— Її мали віднести в карантин. Але в такому стані вона там довго не протягне. Не знаю…

— Може, гроші?

Ірина невпевнено похитала головою.

— Мені розповідали, що старша першого поверху за гроші переховує дівчат, — сказала вона. — Бере на кухню і дає відлежатись. Це краще, ніш у карантині.

— Скільки треба грошей?

— Багато. П’ятсот марок… Може й більше.

Лежнєв дістав гаманець.

— Візьміть. Тут вісімсот.

— Спасибі, пане обер-лейтенант. Ви, бачу, дуже гарна людина.

— Не такий гарний, як ви думаєте, — всміхнувся Лежнєв.

Він знову подивився на шафу, за якою лежала знівечена дівчина.

— Ось що, Ірино Дмитрівно, — почав він. — Особисто мені нічого од вас не треба. Та може статися, що за годину-півтори до вас принесуть пораненого німецького офіцера, якому треба буде негайно перелити кров. Зумієте це зробити?

— Авжеж. На фронті я не раз переливала кров.

— Та це ще не все. Ви повинні констатувати — чи як це у вас називається, — що в офіцера відкрилася давня, скажімо місячної давності, рана на стегні, навіть якщо побачите, що це не так. Ви зрозуміли мене?

— Хто ви? — самими губами спитала Ірина.

— Обер-лейтенант Рудольф Зінгер, армійська група «Південь», — суворо відповів Лежнєв і додав трохи лагідніше: — Отже, послуга за послугу. Домовились?

— Домовились, — насилу проковтнувши клубок, що застряв у горлі, мовила Ірина. — А що буде потім з тим офіцером?

— То вже не ваш клопіт.

Пожежники тільки розводили руками: мовляв, нічого не можемо додати до вже сказаного й написаного. Не подавали надії спочатку й електрики, яких Наталя залучила до повторної експертизи. Та вона не відступала. Не тому, що за її спиною цього разу стояв Лежнєв, — у її суперечки з експертами він не втручався, — просто вона тепер була впевнена, що пожежа в будинку № 47 по вулиці Залісній сталася не внаслідок нещасливого випадку.

— А зумисне можна так зробити?.. — допитувалась вона в електриків. Ті поблажливо всміхалися.

— Чому ж, коротке замикання можна зробити й навмисне, — пояснював статечний інженер-електрик. — Загориться чи не загориться при цьому ізоляція — важко сказати. Це ж справа секунди, а потім полетіли пробки і вже струму немає.

— Ну, а як би ви вирішили таке завдання — зробити пожежу в потрібному місці? — стояла на своєму Наталя.

Експерт стенув плечима.

— Бачте, за двадцять років роботи в електромережах мені якось не спадало на думку щось подібне. Навіть важко збагнути. А втім, якби треба було…

— Уявіть, що це треба зробити, — наполягала Наталя.

— Викликати пожежу, але так, щоб ніхто не збагнув, з чого вона почалася?

— Так.

— Що ж, я, мабуть, поставив би замість пробки товстий дріт або якийсь металевий стержень, а потім зробив би коротке замикання. Мій «запобіжник» витримає високу напругу, яка виникне під час короткого замикання. А от дроти через деякий час розжаряться.

— Отже, виникне пожежа? — спитала Наталя.

— Неодмінно. Я поставив би замість пробки гвіздок. Але на щитку будинку № 47 стояли звичайні запобіжні пробки. Ось погляньте.

Він дістав із портфеля загорнуті в папір оплавлені пробки і подав одну Наталі. Потім узяв цю пробку і почав уважно розглядати.

— Дайте мені плоскогубці або кусачки, — сказав він.

Озброївшись ними, експерт зірвав нижній ковпачок пробки і здивовано крякнув: під ковпаком був металевий стержень — кусок товстого цвяха…

— Треба ж було до такого додуматися! — вигукнув він.

Поза всяким сумнівом, це була удача, перший крок по дорозі до розгадки трагедії. Але дорога ця була надто звивиста і заплутана.

… У Лежнєва Наталя застала майора Винника. Лежнєв показав їй на вільний стілець і кивнув Винникові:

— Розповідайте, Борисе. Леонідовичу. Наталі Сергіївні це теж треба знати.

— Тоді дозвольте коротко поінформувати Наталю Сергіївну про орієнтацію Союзного комітету, — зазираючи в свій записничок, сказав Винник.

Лежнєв знову кивнув. Винник стисло розповів Наталі про повідомлення органів безпеки Німецької Демократичної Республіки.

— Я спинився на тому, — звернувся Винник уже до Лежнєва, — що Ганс Енкель прибув до Риги шістнадцятого червня цього року в складі екіпажу вантажного пароплава «Фройндшафт».

— Так, так, — поквапливо сказав Лежнєв, одриваючись од документів, які він переглядав, поки Винник розповідав Наталі те, що йому було вже відомо. — Я слухаю вас, Борисе Леонідовичу.

— Вранці вісімнадцятого червня Енкель дістав звільнення на берег. Повернувся він на пароплав без запізнення, о двадцять четвертій нуль-нуль. Але як провів у Ризі свій вихідний буфетник Енкель, з’ясувати не пощастило. Встановлено інше: квиток аерофлоту від Одеси до Риги, який знайшли в квартирі Енкеля, він придбав у ризькому аеропорту як зворотний на ім’я якогось Мельникова В. С. Встановлено також, що через півтори години після того, як Енкель зійшов на берег, у ризькому аеропорту Мельников В. С. придбав квиток і вилетів рейсовим літаком