Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

— Свиня, може, не з’їсть, але місцеві абверівці вам її неодмінно підкладуть. Ви у відпустці?

— Так, — сказав Лежнєв. — Обер-лейтенант Зінгер, армійська група «Південь».

— Тоді ще півбіди. Завтра ви поїдете, і — шукай вітра в полі.

— А при чому тут абверівці? — у свою чергу поцікавився Лежнєв.

— Я сказав і так більше, ніж треба, — усміхнувся Трібо.

— Дякую за попередження, — клацнув каблуками Лежнєв. — Я ваш боржник.

— Розрахуйтеся краще в фрау Адою. Повірте, це дасть вам більше користі.

Лежнєв підійшов до жінки, відрекомендувався.

— Ада, — подаючи йому випещену руку, — сказала вона.

— Я грав на ваше щастя, — мовив Лежнєв слова, яких вона так чекала, — половина виграшу ваша.

— Що ви, що ви, Рудольфе! — не приховуючи радості, лебеділа Ада. — Я програла тільки три тисячі.

— І все-таки ви повинні взяти половину виграшу, — якомога люб’язніше наполягав Лежнєв.

Умовляти фрау Аду довго не довелося.

— Вважатимемо, що мені пощастить у коханні, — ні до кого не звертаючись, сказала вона по-російськи і заховала гроші в сумочку. Після цього підійшла до серванта, дістала пляшку коньяку, налила дві чарки, подала одну Лежнєву.

— За вашу перемогу, Рудольфе, — вже по-німецьки мовила вона.

Підступив полковник-льотчик і, не питаючи дозволу, взяв третю чарку, налив собі.

— Цим не відбудетесь, панове, — загримів він, звертаючись до Лежнєва й Ади. — Я переживав за вас і маю право на винагороду.

— Замовляйте шампанське, — засміявся Лежнєв. — Я частую.

Поки ходили по шампанське, фрау Ада вельми люб’язно розмовляла з обер-лейтенантом Зінгером. Однак за грайливими, приязними словами Лежнєв угадував гостру цікавість до себе.

— Ви проїздом?

— Так. У Сосновському в мене були деякі справи. Довелося заїхати.

— У вас є знайомі в Сосновському?

— Я домовився зустрітися на сосновському вокзалі з одним знайомим капітаном.

— І зустрілися?

— Так. Він буквально зняв мене з поїзда і привіз до вас, запевняючи, що я не пошкодую.

— Де ж ваш приятель?

— Пішов гуляти. Він нещодавно виписався з госпіталю і ще кепсько себе почуває.

Лежнєв сказав це про всяк випадок.

— Йому треба було зайти у лазарет, — мовила Ада, закурюючи сигарету. — Правда, нашого лікаря зараз нема. Але в лазареті є медсестра. Хоча вона і росіянка… — Ада замовкла, немов шукала якесь слово, що найточніше характеризувало б медсестру, та, видно, не знайшовши його, додала — Одначе діло своє знає.

На цьому їхня розмова урвалася — принесли шампанське. Полковник-льотчик почав розповідати якийсь анекдот. Лежнєв удавав, що слухає його, а думав про своє. Безлюдний лазарет і медсестра-росіянка… медсестра… Чи зуміє вона перелити Оскарові кров? А коли примусити її спуститися в підвал?.. Власне, чому ж у підвал? В Оскара є форма саперного капітана і відповідні документи; він вільно володіє німецькою мовою. До того ж сьогодні в замку багато гостей… Ні, тільки не поспішати. Невідомо, що являє собою ця медсестра…

Вибравши слушну мить і пославшись на те, що йому треба розшукати товариша, Лежнєв залишив Голубу кімнату.

Лазарет він знайшов швидко. Його зустріла невисока тендітна дівчина в акуратному білому халаті і такій же косинці, з-під якої вибивалося чорне, мов смола, волосся. Погляд карих очей трохи притіняли довгі вії.

— Що ви хотіли, пане обер-лейтенант? — досить пристойною німецькою мовою спитала вона.

— У мене болить голова, — сказав Лежнєв, безцеремонно роздивляючись дівчину.

Медсестра підійшла до шафи, знайшла потрібні ліки, налила в склянку води, поставила перед Лежнєвим. Усе це вона робила мовчки, не дивлячись на пацієнта.

— А хто поручиться, що ви не підсунули мені отруту? — розвалившись на стільці, спитав Лежнєв.

Дівчина йому сподобалась, але самий факт перебування її в німецькому лазареті насторожував.

— Це пірамідон, — спокійно мовила вона.

Певно, обер-лейтенантове запитання анітрохи не зачепило її.

— Російська медсестра працює в лазареті для німецьких офіцерів? — так само розв’язно спитав Лежнєв.

— Я обслуговую допоміжний персонал санаторію. Німецьких військовослужбовців лікує німецький лікар. Сьогодні лікар Фюмен поїхав до міста, а фельдшер трохи випив і пішов спати. До того ж у лазареті немає хворих.

— Ви б хотіли лікувати німецьких офіцерів?

Дівчина промовчала.

— А скільки вам тут платять? — запиваючи порошок водою, ніби між іншим, спитав Лежнєв.

І знову мовчанка.

— Я не почув відповіді!

— Стільки, скільки ви платите іншим військовополоненим.

— Ви — військовополонена? — щиро здивувався Лежнєв.

Вона невиразно стенула плечима, відійшла до шафи, почала перебирати інструменти.

— Яке у вас звання? — уже лагідно спитав Лежнєв.

— Старший лейтенант медичної служби.

— Медсестра?

— Лікар. Я закінчила чотири курси медичного інституту.

— О, вас мобілізували, не давши довчитися, — майже співчутливо сказав Лежнєв.

— Я пішла добровільно!

Вона обернулась і вперше глянула на безцеремонного обер-лейтенанта.

— Як вас звати? — якомога м’якше спитав Лежнєв.

— А вам не все одно?

— Мені треба знати.

Вона не відповіла.

За шафою хтось застогнав. Дівчина зробила мимовільний рух, немовби хотіла затримати цей звук.

— То як же вас звати? — знову спитав Лежнєв, удаючи, що не почув стогону.

— Ірина… Ірина Дмитрівна, — швидко відповіла вона, відходячи од шафи і тим самим намагаючись відвернути увагу офіцера.

— Ірина, — повторив Лежнєв, підводячись із стільця. — Гарне ім’я. У мене була знайома, яку звали Ірина. Вона загинула на початку війни.

В ніші знову почувся стогін. Випередивши Ірину, Лежнєв пішов за шафу. Там на низькому тапчані долілиць лежала дівчина. Спина дівчини була густо змащена чорною маззю.

— Що з нею? — спитав Лежнєв.

Ірина відповіла не одразу.