Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

дітей, своїх родин. Шлях, який би дав можливість уберегти державу від краху, а народ — від кровопролиття. 5

Із Володимирської, 33 у свій кабінет на Малопідвальній Зорію йти хвилин сім-десять. А якщо навпаки, за викликом керівництва Служби, то й у дві вкладешся. Скільки разів за

понад два десятки років Богдан Данилович бігав сюди-туди? Не порахуєш.

Зараз не бігає. Ходить. Відбігав своє. Та й з дотепом, придуманим якимось гострословом, Зорій згоден: «Полковник, який біжить, у мирний час викликає сміх, а у воєнний — паніку».

Зорій любив працювати в своєму невеличкому затишному кабінеті. Вечірні «пильнування», що частенько затягувалися до півночі, давали змогу спокійно подумати, проаналізувати, спланувати. Вдень через постійні дзвінки й виклики до начальства цього зробити не вдається. Тому розумні оперативники вдень тікають з кабінетів для роботи «в місті». Це значить, що кожен із них у цей час зустрічається зі своєю агентурою, отримує від неї письмові повідомлення, дає завдання, інструктує.

Більшість із досвідчених, але ще досить молодих оперів устигала за день не лише побігати вулицями міста від можливих хвостів, попрацювати зі своїми конфідентами, а й заскочити до коханки, вирішити купу власних і сімейних справ. Дієвого контролю за співробітниками фактично не було, усе трималося на самосвідомості.

Практика свідчила, і всі про це знали, що з органів державної безпеки ще жодного співробітника за погану роботу не вигнали. Прощалися з посадами ті, які попалися на бабі або вживали на службі без міри оковиту. Бо просто вживати алкоголь на роботі в «органах» було прийнято завжди. Це робило начальство, це робили й нижчі чини. А відсутність у справжнього опера коханки чи й відразу кількох вважалося поганим тоном.

Зорій зняв плащ, струсивши на підлогу краплі дощу, й повісив його у вмонтовану в стіну шафу. Там висів його полковничий мундир, якого не одягав уже, мабуть, років зо три. Оперативні працівники дуже рідко одягають військову форму: лише на стройові огляди, на чергування та на якісь урочистості. Працювати ж у місті, зустрічатися з агентурою чи проводити якісь таємні операції у військовій формі — наперед приректи все на провал.

Богдан Данилович зручно всівся в невеличке офісне крісло й розгорнув тоненьку папочку, яку йому вручив голова Служби. Кільканадцять надрукованих на принтері аркушів просто накидані без хронологічної послідовності — ні аналізу, ні висновків. Та й, з усього видно, самої інформації малувато для повного розуміння справи.

Полковник почав читати документ, що лежав у папці першим.

Управління ФСБ Росії по Челябінській області № 2/2886 від 2000 року

ТАЄМНО

Особисто

Начальникові Управління боротьби з тероризмом

Служби безпеки України полковникові Зорію Б.Д.

У зв’язку з розслідуванням кримінальної справи по факту замаху на вбивство нами розшукується підозрюваний у скоєнні злочину — Пацько Віталій Прохорович, 1960 року народження, уродженець с. Тимоньки Вінницької області, українець, закінчив 8 класів Тимоньківської середньої школи, вчився у Вінницькому машинобудівному технікумі, кинув за власним бажанням, працював слюсарем у механізованій автоколоні № 12 м. Вінниці, невійськовозобов’язаний, звільнений від військової строкової служби у зв’язку з захворюванням на туберкульоз.

Відомо, що з 1982 по 1991 роки працював слюсарем на Київському заводі «Пролетарій». У 1991 році виїхав на постійне місце проживання в м. Челябінськ. Останнє місце роботи — Челябінський агрегатний завод, слюсар-наладчик.

За наявними у нас даними, 25 травня 2000 року в одному з цехів агрегатного заводу виявлено саморобний вибуховий пристрій осколочного типу, який вдалося вчасно знешкодити. У той же день зник Віталій Пацько, який і підозрюється у виготовленні та закладенні вибухового пристрою.

Відповідно до спільного наказу СБУ і ФСБ № 5-33 від 15 червня 1995 року, просимо вжити необхідних заходів для встановлення Пацька на території України і здійснення комплексу спільних заходів з його затримання та депортації до Росії.

Начальник 5-го відділу Управління ФСБ в Челябінській області полковник Погорілий В.І.

Виконавець: полковник Середа Т.Й.

Богдан Данилович відкинувся на спинку стільця. Та-а-а-к, уже цікаво. Не наявність самого запиту чи його зміст збентежили полковника. За всіма нормативними внутрівідомчими документами цей лист російських колег мав потрапити прямо полковникові Зорію. Зараз документ лежав у папці, яку віддав йому сам голова Служби. Значить, не вся пошта, адресована полковникові, йде безпосередньо Богдану?

Але ще гірше те, що Берун навіть не намагається приховати цього. Чи, може, він проґавив цей момент і забув, що в добірці на Пацька лежить лист, адресований Зорію?

Ні, не такий Берун дурень, щоб так сплохувати. А якщо голова зробив це навмисно, тоді…

Богдан Данилович, звичайно, міг придумати багато дечого, але реальність може бути зовсім в іншому варіанті, ніж той, на якому зупиниться Зорій. Тому він облишив цю невдячну справу розгадування головоломки й далі читав документи, що лежали в папці. Кілька стандартних бланків перевірки за оперативними обліками й картотеками, дві копії агентурних повідомлень нічого нового до інформації, що вже містилася в офіційному запиті, не додали.

Треба все починати з нуля. Зорій був певен, що челябінський «терорист» — справа саме для підполковника Яруги. Ніхто в Управлінні краще й швидше не розгадає цього ребуса. Водночас не хотілося відривати Яругу від серйозного діла, до якого Богдан прилучив його з півроку тому. Але все ж прийдеться. А справа, по якій працювали Зорій, Яруга та їхні підлеглі, починалася з серйозної розмови у начальника департаменту генерала Шершуна…