Володимир Лис - Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї

боятися, сказати собі, що «вчорашній страх», як і вчорашній день, не вернеш, що він поніс із собою все зле. І себе самого.

– Боятися тре’ тико Бога, – казала Пелагея. – А більше ни боятися, а любети Бога. Бо од страху людина, кажуть, меншає.

Два випадки

– Робота – на полі, коло худоби, в хаті, де б ни робив – то твоє життя.

– Роботящий – за світ говорящий.

– Хто до роботи був лінивий – умре розбитий, нещасливий.

– Поки робиш – доти й живеш.

Ці кілька згаданих бабусиних приказок якнайліпше характеризують її життєве кредо.

Якось я запитав бабусю: що її за життя найбільше вразило? Вона, подумавши, сказала, що два випадки.

Перший: під час війни у місті (Любомлі) облава. Тоді побачила, як німці ловлять людей, «як худобину, як курей, ціле полюваннє», довелося й самій втікати од людоловів.

І другий: перший день на колгоспному полі.

Я вже казав, що дід, допоки міг, доти й оберігав не тільки хутір, а й право бути на нім і на своїй землі господарем. Тому довго й не вступав до колгоспу, тягнув як міг. Вступив одним із останніх, коли вже побачив, що далі тягти, хитрувати й віднікуватися не можна, що справді можуть, як не раз погрожували, вивезти в Сибір.

Першою роботою, на яку вийшла бабуся, котру, як і мою маму, зарахували в польову ланку, було просапування цукрових буряків. Бабуся за звичкою взялася за діло швидко й ретельно. І тут почула від колгоспниці з кількарічним стажем, колишньої одноосібниці-біднячки, з тих, що, як казав дід, «йшли в колхоз із вискоком, висолопивши язика»:

– Палажко, ци ти дурна? То ж колхоз, тут ни так, як на свему полі, де ти, казали, нариваєшся. Тут аби одваландати до заходу сонця. Сяк-так. І виполювати ни вельми старайся, бо на нас сваритимуться, що так ни робимо.

– А хіба так мона? – не зрозуміла бабуся.

– Чого ж ни мона? – почула. – І ни рвеся впірьод, бо получиш!

Про цю сцену розповіла мені мама.

– Ти не повіриш, Володько, як ішли додом, на хутір, у мами меї цілу дорогу сльози текли. «Як то так мона, щоб робети й ни робети?» – все казала. Довго ни могла звикнути.

Почуття вини

– Перш ніж винити когось, подумай, чи ти сам не винуватий перед ним, – ця фраза бабусі Пелагеї мені запам’яталася надовго.

На жаль, я не завжди, особливо в часи молодості, – тоді більшість із нас максималісти – дотримувався цієї мудрої поради, майже заповіді.

А проте тема вини людини, провин людських займала значне місце у розмірковуваннях бабусі. Ось деякі її думки.

Людина не винна в тому, що є такою як є. Бог знав, яким кого створити. Та людина винна, якщо ни хоче стати ліпшою. А ще більше, коли ни задумується – винна ци нє?

Обідити легко, так само, як чєсом пальця врізати. Загоїти рану од слова – тяжче.

Рана ни заживає довше, якщо той, хто її завдав, ни чує своєї вини.

Винні батьки за дітей, котрі такими стали, та ще більше діти, які батьків ни хотіли слухати.

Суддя, котрий людину засудив або й на смерть послав, навіть справедливо, має відчувати вину. Всі ми судді над собою, а хто ни суддя – в того душа сліпа й глуха.

Найстрашніше, коли наполовину добра душа є, чужих людей жалієш, а тих, кого обідив, – нє.

Нащо тобі багатство, як з нього кров тече? Нащо тобі слово, що злом обернулося?

Вина як думка: ни покаявся – полетіла й у вирії загубилася. Назад вже ни вернеться. Тінь од вирію у тебе за плечима стоятиме.

Ни питай: «Чого?», а питай: «За що?»

За що обідив, за що хтось страдає? Хто розкаже, кроме тибе самого?

Чого я дощу злякалася, худобину ни порятувала?

Хто вину з гинчого на себе скидає, тому іти легше.

Провина маленька і то, як колючка із будяка – нарвати може, нозі твоїй дошкулятиме.

Чого метаєш слова, як каміння вночі?

Хіба ни в себе цілишся, коли другому дошкулити хочеш?

Вину і словом, і вчинком добрим спокутувати можна.

Розповідала бабуся притчу про те, як один чоловік брата свого образив за щось. Посварилися й пішов той у світ широкий. Далеко був у світах, а перед смертю згадав про те, що брата образив задарма. Не зможе поїхати й вибачитися. Тоді він взяв клаптик паперу, написав слова вибачення, прикріпив папірець до лапки свого улюбленого голуба. Й став пояснювати, як до брата втрапити. Пустив голуба, той полетів.

Летів довго, бо щось ніби кликало його у чужі краї. І таки знайшов дім брата. Прилетів, сів на підвіконня. Вийшов брат, теж старий уже, дивиться – голуб сидить. І не боїться, в руки дається.

Взяв у руки. Тільки ж за дорогу далеку загубився десь папірець.

Та тут згадав чоловік, що брат його, котрого з молодості не бачив, голубів любив і розводив.

– То ж брат мені вісточку прислав, – каже.

Голуб враз завуркотів, мов підтверджував його слова.

– Не серджусь я на тебе, брате, – каже чоловік зі слізьми на очах. – Давно не серджуся. За що ми сварилися – забув.

Вирішив написати братові. Просив, якщо може, приїхати. Посидять, поговорять. Про життя, дітей і внуків.

Причепив того листа до ноги голуба. Голуб і полетів. І таки долетів назад. А братові геть зле, вже до смерті готується. Аж тут голуб до хати залітає. Сідає на постіль, у руки дається.

Прочитав листа і враз відчув – сили з’являються. Встав, одягся. Виходить до домашніх, а ті чудуються. Питають, куди він зібрався?

– Як же я міг померти, – каже чоловік. – Брат мені вісточку прислав. Поїду я до нього, чекає, як і я, побачитися хоче.

Поїхав. І зустрілися брати. Й довго наговоритися не могли.

Бабуся, пригадую, не раз першою мирилася і з дідом, і зі своєю мамою, і з донечкою, а моєю мамою. До зятя, мого тата, взагалі ставилася ніжно, захищала од нападок діда.

– Сварка як хмара, – казала, – пройшла, ни було дощу – то й добре. А пройшов дощ – скоріше словом добрим висуши. Перше слово пусля сварки, коли добре – золоте. Як подорожник на вавку.

Я любив бабусю Палажку. Не тільки її каші й борщі, але й розповіді, казки, просто коли клала на голову свою шкарубку долоню.

Та була в наших стосунках, мушу сказати, все-таки тінь. Її нелегке життя склалося так, що молодими, ще дітьми, померли двоє синів.

Одного з них,