Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

в Комбре ми помилялись як тоді, коли вважали Сванна за міщуха зовсім не великосвітського, так і тоді, коли вважали його натомість за одного з паризьких левів. Бути приятелем графа Паризького — це ще нічогісінько не важить. Скількох «друзів принців крови» нізащо не приймуть у салоні, приступному вузькому колу людей! Принци крови знають, що вони принци крови, вони не сноби, вони вважають, що незмірно вивищуються над усіма, хто не блакитної крови, ось чому вельможі та буржуа для них стоять десь унизу, майже на тому самому рівні, що й інші смертні.

Зрештою Сванн утішався, як утішається літератор чи художник, відшукуючи в суспільстві, такому, як воно є, імена, вписані в нього минулим і ще читабельні. Але цього було йому мало, він ще й уподобав вульгарну розвагу: складати своєрідні соціальні букети, групуючи розмаїті первні, вихоплюючи людей звідусіль. Ті досліди з цікавої соціології (чи того, що він вважав за таку) не викликали у всіх жінчиних подруг — принаймні не викликали постійно — однакової реакції. «Я маю охоту запросити Коттарів разом з дукинею Вандомською», — казав він зі сміхом пані Бонтан, смакуючи наперед, що з того вийде, як гурман, що лаштується замість гвоздики кинути у соус кайєнського перцю. Така витівка Коттарам і справді видалася б кумедною у старосвітському значенні цього слова, зате пані Бонтан мала угнівити. Недавно Сванни відрекомендували її дукині Вандомській; і вона вважала це настільки ж приємним, як і природним. Похвалитися Коттарам своїм новим знайомством становило для неї далеко не останню втіху. Достоту як свіжоспечені орденоносці хотіли б, щоб потік нагород був одразу перекритий, пані Бонтан прагнула, щоб після неї з дукинею більш не знайомили нікого. Подумки вона уявляла Сваннів несмак, його жалюгідні художні витребеньки, що зведуть нанівець усе те, чим вона хотіла б допекти Коттарам, розказавши їм про дукиню Вандомську. Як вона тепер насміє ознаймити чоловікові, що професор та його дружина так само уривають шмат ласого пирога, хоч вона хвалилася, що доступилася його єдина? Аби ж то Коттари могли принаймні знати, що їх запрошено не серйозно, а на грище! Щоправда, на грище запрошувалося й Бонтанів, але Сванн, заразившись від аристократів отим одвічним донжуанством, яке доводить кожній із двох погануль-жінок, що тільки її він кохає щирою любов'ю, все ж переконував пані Бонтан, що їй на роду написано пообідати разом з дукинею Вандомською. «Так, ми збираємося запросити її достойність разом із Коттарами, — заявила через кілька тижнів пані Сванн. — Мій чоловік вважає, що в такій кон'юкції має бути щось утішне». Перебравши від «кланчика» деякі звички, властиві пані Вердюрен, скажімо, гукати так, щоб її чули всі вірні, Одетта воднораз уживала таких словечок, як «кон'юкція», заведених у Ґермантів, до яких вона, як море до місяця, відчувала потяг на відстані, сама до них не наближаючись. «Так, Коттари і дукиня Вандомська — сміхота, кумедія, еге ж?» — питався Сванн. «Я гадаю, що з цього нічого доброго не вийде, воно вам потім вилізе боком, не треба гратися з вогнем!» — вигукнула люто пані Бонтан. Зрештою — її і її чоловіка, так само, як і принца Аґрігентського, запрошено на обід, про який пані Бонтан і Коттар розповідали по-різному, залежно від того, хто їх слухав. Одним пані Бонтан і Коттар на запитання, хто ще обідав того дня, відповідали недбало: «Принц Аґріґентський, зібралася тісна компанія». Та декотрі воліли бути краще поінформованими (одного разу хтось навіть поцікавився: «А Бонтани, хіба їх там не було?» — «Та я про них і забув», — зашарівшись, відповів Коттар нескромникові, якого відтоді зараховував до категорії «злоязиких»). Для таких людей Бонтани та Коттари, не змовляючись, вигадали однакову версію — обрамлення те саме, лише імена попереставлювані. Коттар казав так: «Ну що ж, були тільки господарі дому, дуцтво Вандомське (тут він усміхався самовдоволено), професорство Коттар і, далебі, чортзна-навіщо, як волосина в супі, панство Бонтан». Пані Бонтан оповідала достеменно так само, як Коттар, хіба що панство Бонтан згадувалося між дукинею Вандомською та принцом Агріґентським із підкресленою втіхою; а от, мовляв, хто сам напросився і муляв усім очі за столом, то це, звичайно, Коттари.

Після своїх візит Сванн часто повертався перед самою вечерею. Під ту пору, близько шостої вечора, пору, в яку він раніше почував себе таким нещасним, він уже не питав себе, що там поробляє Одетта, і його вже не обходило, чи є в неї гості і чи вдома вона сама. Вряди-годи він згадував, як багато років тому він пробував якось прочитати крізь конверт Одеттиного листа до Форшвіля. Цей спомин був йому неприємний, і він постарався збутися почуття сорому, скрививши куточок рота і на додачу до всього ще й мотаючи головою, мовляв: «Чи ж мене це обходить?» Нині Сванн, звісно, розумів, що втішна гіпотеза, яка йому часто спадала і за якою Одетта жила невинним життям, а паплюжила те життя лише його ревнива уява, що ця гіпотеза (загалом доброчинна, бо поки тривала його любовна хвороба, вона зменшувала його муки, нашіптуючи йому, що він їх вигадав) помилкова, що його ревнощі були зіркі і що хоч Одетта кохала його дужче, ніж йому здавалося, зате й зраджувала його хитріше. У той тяжкий для себе час Сванн заприсягався, що як розлюбить Одетту, як йому вже не буде лячно розсердити її чи дати відчути, як палко він її кохає, він справить собі втіху і з'ясує з нею (з простої любови до істини, як історичний факт), чи ночував з нею Форшвіль того дня, коли він, Сванн, дзвонив і стукав у шибку, а йому не відчиняли, після чого вона писала Форшвілеві, що до неї приходив дядько. Але таке важливе питання, з'ясування якого Сванн відкладав лише до того часу, коли минуть його ревнощі, втратило всяке значення у Сваннових очах, скоро він перестав ревнувати. Утратило, до речі, не зразу. Він уже не ревнував Одетти, але той день, коли він дурно стукав у двері особнячка на вулиці Лаперуза, ще й досі будив у ньому ревнощі. Через те, що ревнощі, мабуть, трохи скидаються на пошесть, чиїм вогнищем, джерелом більше є місцевість, будинки, ніж люди; предметом Сваннових ревнощів була не так сама Одетта, як той день, та година втраченої минувшини, коли Сванн тарабанив у всі двері її вілли. З певним застереженням можна сказати, що лише той день, та година заховали останні прослідки закоханої людини, якою Саванн колись був і якою він віднаходив