Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

яке місце посідає він у вищому світі, тоді як інші залишалися щодо цього в такому самому блаженному невіданні, в якому довго були ми. Коли в родині один з її членів вибивається у вищий світ, — спершу йому видається, ніби це явище поодиноке, і лише через десять років він відкриває, що іншим робом і в силу інших обставин того самого добився і дехто з його друзів молодости, — він опиняється в темному просторі, на тера інкоґніта, землі, що геть уся, до найменшої западинки, видна її мешканцям, але для тих, кому туди не ступити ногою і хто кружляє навколо неї поблизу, навіть не підозрюючи про її існування, непроникна, як чорна діра. Гавасова агенція[77] не довела до відома Сваннових кузин, де Сванн буває, і декотрі з них (звісно, ще перед його неподобним одруженням) розповідали з поблажливою усмішечкою на родинному обіді, як «цнотливо» провели вони неділю, а саме, одвідали «кузена Шарля», якого вважали за дещо заздрісного бідного родича, і взивали, не дуже дотепно натякаючи на Бальзакові романи, «Кузен Поц»[78]. А ось леді Руфус Ізраельс добре знала, чиєї дружби, їй на заздрість, сподобився Сванн. Родина її мужа, яка стояла майже на рівній нозі з Ротшильдами, здавна вела справи принців Орлеанських. Леді Ізраельс, тяжко багата, впливова, робила все для того, щоб ніхто з її знайомих не приймав у себе Одетти. Тільки одна знайома не послухалася леді Ізраельс, але нищечком від неї. То була графиня де Мерсант. Та як на те, — і треба ж було статися такому нещастю! — коли Одетта візитувала графиню де Мерсант, явилась леді Ізраельс. Графиня де Мерсант сиділа мов на шпильках. І більше ця мізерна душиця, яка, зрештою, могла б дозволити собі все, ані разу не озвалася до Одетти, отож тій перехотілося виходити у світ, куди її не надто й поривало. У своїй цілковитій байдужості до Сен-Жерменського передмістя Одетта все ще залишалася темною кокоткою, зовсім не такою, як буржуа, які вивчали свій родовід у найменших подробицях і тамували спрагу спілкування з аристократією читанням мемуарів, оскільки життя такого спілкування їм не давало. З другого боку, Сванн теж як був, так і зостався тим самим коханцем, якому вподобання давньої його полюбовниці здаються милими чи невинними; Одетта часто молола при мені справжнісіньку світську єресь, а він (чи то він її не зовсім розлюбив, чи то її не шанував, чи то переробляти її було ліньки) не зупиняв її. Можливо, то було своєріднепростосердя, яке тривалий час ошукувало нас у Комбре і через яке Сванн, підтримуючи сам світські стосунки, не дбав про те, щоб у салоні його дружини мовилося шанобливо про вищий світ. Сванн і справді менше ніж будь-коли дорожився світськими стосунками, адже змінився центр ваги його життя. Хоч би що там було, у світських питаннях Одетта видавалася зовсім темна: якщо десь у розмові ім'я принцеси Ґермантської лунало відразу після імені її кузини, дукині, Одетта казала: «Ці принци, мабуть, на чин вищі». Якщо хтось називав дука Шартрського принцом, вона поправляла: «Дук, він — дук Шартрський, а не принц». Коли при ній згадували дука Орлеанського, сина графа Паризького, вона дивом дивувалася: «Як же це так: син вищий за батька!», а бувши англоманкою, додавала: — Ногу зломиш у цих royalties;[79] на чиєсь запитання: звідки родом Германти, вона відповідала: «З Ени».

Стосовно Одетти Сванн виявляв сліпоту, він не тільки не помічав прогалин у її освіті, але не бачив того, що вона дурненька. Ба більше: щоразу як Одетта оповідала якусь нерозумну історію, Сванн слухав свою дружину поблажливо, весело, майже з захватом, живленим чи не рештками колишньої жаги. Зате як йому траплялося у цій же таки розмові ввернути якийсь дотеп, навіть глибоку думку, Одетта зазвичай слухала його без цікавосте, побіжно, нетерпляче, а часом гостро йому заперечувала. Напрошується висновок, що уярмлення кращих із кращих усілякими паскудниками — закон багатьох сімейств, якщо згадати випадки протилежні, якщо згадати, як багато видатних жінок захоплюються хамами, безжальними критиками їхніх найтонших думок, і як у пориві поблажливого до всього кохання вони захоплюються їхніми утертими жартами. Думаючи над тим, що заступило тоді Одетті шлях до Сен-Жерменського передмістя, треба відзначити, що останній оберт світського калейдоскопа був викликаний цілою низкою скандалів. Випливло на поверхню, що жінки, до яких приходили з цілковитою довірою, не хто інший, як повії або англійські шпигунки. Невдовзі по тому від людей уже вимагалося (або про це, принаймні, ходили балачки) солідности, міцности в житті… Одетта була саме тим, із чим малося порвати зв'язки, зрештою аби одразу ж їх поновити (бо люди не міняються на другий день і від нового режиму сподіваються лише продовження старого), але під іншими гаслами, які дозволяли б людям ошукуватися і вірити, що це суспільство не таке, яким було до розвалу.

Власне, Одетта аж надто скидалася на тогочасних дам із «щербатою славою». Світські люди вельми короткозорі; порвавши всякі стосунки з ізраїльськими дамами, вони шукають, чим би заповнити пустку, аж це глядь, до них у цю горобину ніч прибивається якась незнайомка, теж ізраїльтянка; у їхніх думках як новачок вона не пов'язується, як пов'язувалися її попередниці, з тим, що може викликати в них почуття огиди. Вона не вимагає поклоніння своєму Богові. І їхнє коло пригортає до себе цю даму. Під ту пору, коли я почав бувати в Одетти, про антисемітизм не йшлося. Але вона нагадувала те, чого воліли якийсь час уникати. А Сванн, той часто одвідував деяких давніх знайомих, тобто тих, хто належав до верхів громадянства. Одначе, коли він балакав з нами про те, де бував, я помічав, що Сванн робив вибір серед давніх друзів, керуючись уподобаннями чи то митця, чи то історика, завдяки яким він став колекціонером. Часто його могла цікавити якась вельможна, хай і здекласована пані, бо вона була коханкою Ліста або Бальзак присвятив якийсь роман її бабусі (так само купував він і деякі малюнки, бо їх описував Шатобріан). Помітивши це, я почав здогадуватися, що