Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

думають, що становище й особистість — це єдине тіло. Людина, якщо за нею спостерігати в чергові періоди життя, занурюється — на різних щаблях суспільної драбини — у нове середовище, але це середовище не конечно вище за колишнє, і щоразу, в той чи той період нашого буття, нав'язуючи чи відновлюючи узи, що єднають нас із якимось середовищем, ми відчуваємо себе приголубленими ним; цілком природно, що ми прихиляємося до нього і дуже охоче в нього укорінюємося.

Що ж до пані Бонтан, то я такої думки: Сванн тому з таким притиском говорив про неї, що він був не від того, аби про її стосунки з його дружиною довідалися мої батько-матір. По щирості сказати, в нас удома імена тих, із ким пані Сванн водилася, будили більше цікавосте, ніж захоплення. Почувши ймення пані Тромбер, мати сказала:

— О, ще один рекрут, слідом запишуться інші.

І, немов хотівши порівняти те, як неперебірливо, швидко і нецеремонно пані Сванн здобувала знайомства, з колоніальною війною, додала:

— Тепер, коли підбито Тромберів, сусідні племена скоро викинуть білий прапор.

Здибавшись якось із пані Сванн на вулиці, вона прийшла додому і сказала:

— Бачила пані Сванн у бойовому обладунку, вона рушає війною на массачусетсів, сингалезців чи тромберів: скоро їм капут!

А коли я розповів матері, що я бачив нову особу в цьому різношерстому і стуленому з усіх верств збіговиську, вона зразу ж угадала, звідки ця особа вирискалася, і вже говорила про неї як про військовий трофей, висловившись так:

— Захоплений експедицією, надісланою туди-то й туди.

Щодо пані Коттар, то батько дивувався, нащо здалася пані Сванн така нешеретована міщанка. «Хай її чоловік і вчений, це до мене не доходить». Зате мати розуміла; вона знала, що майже вся утіха для жінки, що потрапила до середовища, одмінного від звичного їй, пропала б, якби вона не могла розповісти своїм давнім знайомим, як їх заступили нові, блискучіші знайомства. Для цього треба свідка, і його впускають до цього розкішного світу, і він у нього вступає: так у квітку залазить гудюча легкокрила комаха, аби потім, під час подальших своїх візит кудись-інде, рознести — принаймні на це сподіваються — цю небуденну новину, невидиме зерно заздрощів та зачудування. Пані Коттар, ніби створена для такої ролі, належала до тієї особливої категорії гостей, про яких мама, почуттям гумору подібна до свого батька, казала: «Чужинцю, іди-но й перекажи спартанцям!»[75] Зрештою, якщо поминути ще й іншу рацію, про яку дізналися через багато років, пані Сванн, запрошуючи до себе цю свою подругу, доброзичливу, стриману й скромну, не боялася, що вона пускає на свої пречудові «дні» здрайцю або суперницю. Пані Сванн знала, яку тьму-тьменну чашечок буржуазних квіток облетить, озброївшись егреткою і торбинкою, за один день ця невтомна трудяща бджілка. Вона була в курсі її хисту запилення і, спираючись на теорію ймовірносте, цілком могла сподіватися, що позавтрьому той чи інший завсідник Вердюренів довідається про залишену в пані Сванн візитівку паризького генерал-губернатора або що сам Вердюрен почує, як пан Ле-О-де-Пресанья, президент товариства Гонів, возив їх, її та Сванна, на галавиставу на честь царя Теодосія. Пані Сванн гадала, що Вердюрени знатимуть лише про ці дві приємні для неї події, бо ті образи, в яких матеріалізується наше уявлення про славу та наша жадоба її, нечисленні, і ця їхня нечисленність породжується немічністю нашого розуму, нездольного уявити воднораз усі шати, що в них, як ми зрештою палко сподіваємося, вона колись неодмінно для нас убереться.

А втім, пані Сванн добилася успіхів лише в так званих «офіційних колах». Ясні пані в неї не бували. І то не тому, що боялися наткнутись у неї на славетних республіканців. За часів мого дитинства все, що належало до консервативних сил суспільства, становило собою вищий світ, тим-то в салонах республіканців не приймали. Ті, хто жив у такому середовищі, уявляли, що незмога запросити «опортуніста», а тим паче страшного «радикала» існуватиме завжди, як олійні лампи чи конки. Але, подібно до калейдоскопів, суспільство вряди-годи перетрушує частинки досі нібито нерухомі й витворює якийсь новий візерунок. Я ще не доріс до першого причастя, аж це добромисні дами почали торопіти, здибаючись на рауті з елегантною жидівкою. Ці нові перетрушування у калейдоскопі виникають із того, що філософ назвав би зміною мірила. Уже потому як я почав бувати у пані Сванн, справа Дрейфуса[76] принесла нове мірило, і калейдоскоп пересипав ще раз свої барвисті ромбики. Все жидівство скотилося вниз — навіть елегантна дама, натомість угору злетіли запеклі націоналісти. Найпишнішим паризьким салоном став салон одного австріяцького князя, ультракатолика. Аби замість справи Дрейфуса вибухла війна з Німеччиною, калейдоскоп повернувся б інакше. Аби жиди, на подив усіх, показали себе патріотами, вони утрималися б на тому місці, де були, і дорогу до австріяцького князя було б забуто, ніхто б навіть не хотів признатися, що взагалі там будь-коли бував. Це не заважає щоразу людям, коли в суспільстві панує хвилинний застій, думати, ніби змін сподіватися годі, достоту так, як, уперше побачивши телефон, люди відмовляються вірити в можливість появи літака. А фейлетонні мудрагелі спокійнісінько шельмують недавнє минуле й ганять не лише тодішні розваги, які їм здаються дном зледащіння, а й навіть твори митців і мислителів, позбавлені в їхніх очах усякої вартости, ніби ці твори пов'язані нерозривними путами з усякою модною світською марнотою. Єдине, що зостається незмінним, це відчуття, що «дещо у Франції змінилося». Коли я почав бувати у пані Сванн, справа Дрейфуса ще не вибухла, і деякі видатні жиди забирали велику силу. Проте ніхто з них не був потужніший за сера Руфуса Ізраельса, чия дружина, леді Ізраельс, доводилася тіткою Сваннові. Сама леді не мала таких елегантних приятелів, як її небіж, який, до речі, не любив її і не дуже-то з нею знався, хоча, десь-найпевніш, саме він мав бути її спадкоємцем. Але тільки вона, єдина з усіх Сваннових кревних, усвідомлювала те,