Володимир Леонідович Кашин - Тіні над Латорицею

— Давай, давай… Все одно.

Бутерброди були з шинкою. Спочатку Коваль думав переглянути за вечерею газету, але, як тільки підніс перший бутерброд до рота, відчув, що жахливо зголоднів. Він жадібно їв, мало не ковтаючи куснями, і не заглядав у розгорнуту газету. Наталя із співчутливою усмішкою дивилася на нього. Відкоркувавши пляшку айвового соку, вона наповнила дві склянки: собі і батькові.

— Взагалі, тату, так далі діло не піде. Що я повинна, як нянька, слідкувати за тобою? Бутерброди — це вечеря. А вдень треба їсти гарячу страву. Сьогодні вже пізно, а завтра, будь ласка, спустись униз, в ресторан, і пообідай. Або десь у місті зайди до їдальні. Біля самісінької міліції є прекрасна їдальня. Я серйозно кажу, головне — суп чи борщ, а то виразку шлунка наживеш, курець! При такому розумовому напруженні, — повчально продовжувала дівчина, — треба бути ненажерою. Хіба не так?

Коваль не відповів. Здається, і не слухав Наталю. Він усе ще міркував про Коповскі і його візит.

— У тебе поганий настрій? І все через мене? Ну, винувата, тату. І врахую… А може, я зарано прийшла? Ти ще хочеш посидіти на самоті? Попрацювати? То я в кіно збігаю. Тут навпроти готелю… Мовчиш? Значить, згода?

— Іди. — Коваль зрадів можливості побути годинку-другу на самоті. — Тільки після сеансу відразу назад, не розгулюй опівночі.

— Слухаюсь, товаришу підполковник!

Біля дверей Наталя раптом зам'ялася, постояла і повернулася до столу.

— Тату, ти перестав сердитися на мене? Правда?

— Ти іще тут?

— Дік, я хочу тебе розсмішити. Ми на турбазі сьогодні жартували, мої нові друзі знають, хто мій батько, що ти, одним словом, сищик. Ми написали колективний детектив на одну сторінку з продовженням… Ну, пародію, жарт. — Наталя порилася в сумці і добула звідти аркушик зі шкільного зошита. — Я так поспішала, щоб тобі показати, але ти відразу накрив мене мокрим рядном.

Наталка поклала аркушик на ріжок столу і вже з коридора додала:

— Почитай, коли звільнишся. Мої друзі захоплюються науковою фантастикою, і тому у нас гібрид вийшов, плутанина, але — весело! Спасибі за увагу! А тепер я щезаю! Головне, не шукай якогось сенсу, змісту — його немає і його не треба… І не ображайся, будь ласка. Це ж жарт.

Залишившись один, Коваль краєм ока глянув на аркушик і прочитав: «Се присвячується великому криміналісту не менш великої фантастичної епохи нашої!»

Узяв папірець у руки, підніс до лампи.

Нижче від посвяти починався сам «детектив»

«ШЛЯХ ДО НІРІАПУСА»

(Заплутана справа)

Частина 1

Від трупа тхнуло перегаром.

— Це — «Мортель», — сказав детектив Гопкінс, нюхаючи блідий ніс небіжчика.

— Це не «Мортель», — заперечив собака і ліниво згорнувся калачиком у кріслі.

— «Мортель»! — зауважив померлий. — «Мортель»…

У вікно влітав аспарогіловий вітер. Небо злякано мерехтіло відтінками білизни убивці! Пахло м'ятою — непорочний запах смерті йшов від небіжчика і легким серпанком обкутував присутніх.

У цей час Гопкінс відчув гострий біль у шлунку. А ліве вухо його помічника аскаридозно засвербіло.

— Атмосферу отруєно! — здогадався собака.

У кімнаті все пливли і пливли кудись невиразні гідронічні хвилі…

Помічник і «третя рука» Гопкінса Поня Хлюстович (серб за національністю, американець за походженням, хунвейбін за переконаннями) витяг з кишені уламок літаючої тарілки.

— Це — вони! — з незрівнянним волзьким акцентом промовив Поня Хлюстович, задерши голову догори і здригнувшись при цьому прищемленим сідничним нервом.

— Вони зовсім не могли цього зробити, тому що вони не могли цього зробити зовсім, — авторитетно-роздратовано заявив Гопкінс. — Але…

Але фрази він не закінчив, бо концентровані телепатичні поля винесли його через вікно у призахідний надпростір. Справа прояснювалася. Стало ясно, що дуже…

Частина 2

Ламкі морські хвилі пестили ніжне ялтинське узбережжя. Полковник карного розшуку Водоп'янський млосно почухав потилицю…

Далі буде (у 2-му томі).

— Ну й нагородили! — засміявся Коваль. — Ну й зайці!.. Проте, як кажуть французи у таких випадках, повернемося до наших баранів.

Отже, версія «Спадщина». Коваль сховав Наталчин опус у стіл, витяг чорний фломастер і почав креслити нову сторінку графіка.

Нижче, як завжди, написав: «Брат Каталін Іллеш Ернст Шефер і його дружина Агнеса».

Третій аркуш сьогоднішнього графіка Коваля мав такий вигляд:

—

1. Прямі спадкоємці (єдині!)

2. Ненавиділи Каталін (слова Ернста Шефера: «Убити її мало, сволоту!»).

3. Скандал у ніч на шістнадцяте липня. Фраза Агнеси Шефер: «Ти не вробиш цього!» (Чого?)

+

1. Немає прямих доказів.

?

1. Вірогідність алібі Ернста Шефера.

Заповнивши колонки, Коваль відсунув папір ї замислився. Багато було у нього запитань без відповідей, багато такого, що ще не стало конкретною версією, але спонукало міркувати, співставляти.

Кого чекала вдова Іллеш у гості?

Чи приходили ці гості?

Те, що Каталін готувалася зустрічати гостей, було ясно.

Що він, Коваль, може сказати з цього приводу? Що він уже знає про саму Іллеш?

Треба глибше копнути старі зв'язки. Вже відомо, що перший чоловік Каталін