Корнелія Функе - Володар драконів

— Ми відвеземо його до тебе, щойно повернемося, — пообіцяла Сірчана шкурка, прицмокуючи. — Ах, лисички і маслюки, до чого ж смачний суп!

— Тобі справді подобається? — професор задоволено посміхнувся. — Ну, якщо вже це каже мала кобольдиха, то, напевно, це правда. Чекайте, але ж треба ще вкинути туди трохи свіжої м’яти. Ось, прошу!

— М’ята! М-м-м! — Сірчана шкурка закотила очі. — Треба нам взяти тебе з собою кухарем, Барнабасе!

— Я б залюбки, — зітхнув професор. — Але, на жаль, у мене паморочиться у голові на великій висоті, не кажучи вже про політ. Крім того, я скоро маю зустрітися з родиною. Ми сядемо на корабель і попливемо на пошуки Пегаса, крилатого коня. Тим не менш, ваша пропозиція — велика честь для мене, — він злегка вклонився, а потім налив і собі миску свого надзвичайно смачного супу.

— Лунг розповів, що ви вважаєте, ніби саме він якимсь чином привернув увагу цього василіска, — сказав Бен. — Це правда?

— Боюся, що так, — професор Візенгрунд знову наповнив супом миску Бена і простягнув йому окраєць хліба. — Я абсолютно переконаний, що одна казкова істота притягує другу. Я гадаю, що Лунг ніколи не помічав цього через те, що поруч із ним завжди перебувала якась казкова істота, а саме ти, дорога Сірчана шкурко. Але у більшості ваших родичів одразу починає свербіти шкурка, щойно ви опиняєтеся поблизу, тому цікавість завжди буде нестримно притягувати їх до вас.

— Обрадував, нічого не скажеш! — пробурмотіла Сірчана шкурка, з похмурим виглядом зазираючи в паруючу каструлю. — Гірські гноми — це ще куди не йшло, але те, що ви тут розповідаєте про цього вазелінска… — вона стурбовано похитала головою. — Хто до нас заявиться наступним разом?

— Ну… — окуляри Барнабаса Візенгрунда зовсім запітніли від пари, поки він мішав суп. Він зняв їх зі свого великого носа і протер. — Бачиш, на цій планеті залишилося не так вже й багато казкових істот. Більшість із них зникли багато століть тому. Але, на жаль, вижити вдалося якраз найменш приємним представникам цього племені. Тому, якщо ваша подорож буде довгою, готуйтеся до неприємних зустрічей.

— Професоре! — Бен доїв останню ложку супу і поставив миску в сріблястий пил, що залишився від василіска, і який досі вкривав долівку печери. — Чи доводилося вам чути про Поділ неба?

Сірчана шкурка штурхнула Бена в бік. Лунг підвів голову. Мухоніжка нашорошив вуха.

— Доводилося, — відповів професор, обтираючи свою миску шматком хліба. — Подолом неба називають ті відомі з легенд гори, за якими нібито лежить долина — батьківщина драконів. Але це, власне, майже все, що я про неї знаю.

— А що ти ще знаєш? — запитав Лунг.

— М-м-м… — Барнабас Візенгрунд наморщив лоба. — Поділ неба, мабуть, розташовується в Гімалаях — це дев’ять снігових вершин, майже однакової висоти, що оточують, немов захисне кільце, казкову долину. Ми з Вітою — це, до речі, моя дружина — кілька років тому хотіли вирушити на її пошуки, але раптом натрапили на сліди єдинорога. Так вже вийшло, — він похитав головою. — Одна наша колега, знаменита Зібеїда Халіб, спробувала тоді відшукати долину, але, на жаль, безуспішно. Хоча ніхто на світі не знає про драконів більше, аніж вона, — професор подивився на Лунга. — Вам, мабуть, варто було б її відвідати. Вона зараз у Пакистані. Якщо ви летите в Гімалаї, це вам якраз по дорозі.

— Ну, — Сірчана шкурка жадібно глянула на паруючу каструлю, і Барнабас Візенгрунд поспішно налив їй ще миску супу, — про драконів Лунг без того все знає. Адже він сам дракон.

Професор посміхнувся:

— Це вже точно. Але ж Лунг не може летіти, коли не світить місяць, чи не так?

Сірчана шкурка скривилася:

— Цього жоден дракон не може.

— Згоден, але хіба завжди так було? — поцікавився професор. — Зібеїда нещодавно написала мені, що вона, як їй здається, знайшла дещо, здатне замінити силу місячного сяйва. Хоча б на короткий час. Вона пише про це у дуже таємничих виразах. Звичайно, довести вона нічого не може — вона не знає жодного дракона, на якому можна було б спробувати її засіб.

Лунг, який весь час задумливо дивився на срібний пил, підвів голову.

— Це цікаво, — сказав він. — Я від початку нашої подорожі ламаю голову над тим, що буде, коли ми долетимо до високих гір саме тоді, як на небі зійде молодик.

— Отже, як я казав, — професор знизав плечима, — Зібеїда нібито щось знайшла, але подробиць вона мені не повідомила. Вона мешкає зараз у селі на узбережжі Аравійського моря, неподалік гирла Інду. Крім досліджень про місячне сяйво, вона тлумачить там одну історію, що, як кажуть, сталася в околицях цього села більш, аніж сто п’ятдесят років тому.

— Це історія про драконів? — запитав Бен.

— Ну звичайно, — професор посміхнувся. — Про що ж іще? Зібеїда — фахівець із драконів. Мова йде, наскільки мені відомо, про цілі зграї драконів.

— Зграї драконів? — недовірливо повторив Лунг.

— Так, — кивнув Барнабас Візенгрунд. — Саме так. Старі люди у цьому селі стверджують, що їхні діди бачили, як щоразу, коли на небі був молодик, на узбережжі з’являлися зграї драконів і купалися в морі. Поки не сталася загадкова подія, — професор наморщив чоло. — Одного разу вночі, приблизно півтора століття тому, з моря з’явилося чудовисько і напало на одного з драконів, який купався. За описом це міг бути лише морський змій, але от що дивно: морські змії і дракони — далекі родичі, і мені невідомо жодного випадку, щоб вони нападали одне на одного. А це морське чудовисько, як я сказав, чомусь напало на драконів.