Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Друзі, затамувавши подих, спостерігали за відьминими діями. А та, наблизившись до змія, почала розмову.

— Великий Змію!

— И? — з кілець виринула голова.

— Я хочу тобі принести жертву!

— Жертву. Тобі. Принести.

— Не мож-ж-ж-е бу-бути! — Змій аж затинатися почав. — Та звідки ти знаєш, що це справжня жертва?

— Знаю, повір мені! І нумо швидше до діла. Що робити?

— Стань туди, — Змій ошелешено показав на камінь посеред печери й, наблизивши голову до Рутиного вуха, почав давати вказівки.

Рутенія уважно їх слухала і кивала. Тоді підійшла до каменя. Він був зависокий, щоб видряпатися просто так, однак на допомогу прийшов змій. За мить відьма стояла на камені.

І почала знімати одяг.

— Що вона робить? Нащо вона роздягається? — стурбовано почав було Віт.

— Мабуть, такий ритуал, — задумливо відповіла Дзеванна і спробувала підійти ближче.

У той же час Рутенія скинула на землю останню одежину. Чорне волосся вільно спадало на плечі. Біле струнке тіло оповивалося темним жовтогарячими відблисками полум’я.

Змій обкрутився навколо каменя. Спалахнула стіна вогню. Ритуал розпочався.

25

Відьма стояла у вогняному стовпі, розкинувши руки в сторони, долонями догори. Вогонь ставав все настирливіший, теплі хвилі накочувалися сильніше і швидше, в животі було так гаряче, ніби там розклали багаття, і палили його всю ніч. Захотілося віддатися цим вогняним сплескам, стати безвільною лялькою в руках стихії…

Полум’я відчуло, що відьма здалася — стало ніжнішим і сильнішим водночас. Рутенія заплющила очі, щоб нічого не бачити — лише відчувати, відчувати, відчувати! Це шалене задоволення, це незнайоме раніше тепло…

В ноги прийшла якась ватяна слабкість, хотілося впасти долу. Та вогонь не дав того зробити — тримав відьму у міцних обіймах. Хвилі насолоди продовжували накочуватися, і кожна нова хвиля була сильніша за попередню. І Рутенія закричала. Від щастя. Від насолоди.

І відьма розплющила очі. І відьма побачила перед собою квітку. Квітку, що проросла з невеличкої іскри. Пелюстки-полум’я, тичинки-іскри, стебло — вогняний стовп.

Квітка росла, втягувала вогонь… Коли залишки вогню було випито, вона простягнула до ніг Рутенії нижню пелюстку. Рутенія зробила крок. Пелюстка розгорілася яскравіше, ніби спонукаючи відьму до нових кроків.

Один крок.

Другий крок.

Третій крок.

Квітка стала майже біла — так палахкотіли пелюстки.

Четвертий крок.

П’ятий крок — з’явився отвір.

Відьма зробила шостий крок.

І опинилася в цілковитій темряві.

У повному ніщо. Бо не відчувала ні падіння, ні опори під ногами, ні тепла, ні холоду. Спробувала поворушити руками — ті розкинулися в різні боки.

— Чи своєю волею ти прийшла? — почула вона згори.

— Я прийшла добровільно!

— Чи щира твоя жертва? — продовжував голос.

— Моя жертва щира!

— Що є твоя жертва?

— Моя жертва — це те, що в мене є, й водночас немає!

— Ха-ха-ха! — почула вона. — Та чи знаєш ти, людино, що це? Вже більше ста років ніхто не приносив таких жертв!

— А я принесла!

— І чим ти жертвуєш, відьмо? — іронічно спитав голос.

— Я, відьма Рутенія, добровільно приношу в жертву свою… пам’ять!

Морок загус. Рутенія всім тілом відчула радісний переможний крик, що залунав звідусіль. В очах замерехтіли плями світла, полетіли по колу язики полум’я, стиснуло дихання і шалено закалатало серце. Коло хаосу зі світла і вогню чимраз дужче закручувалося, перетворювалося на спіраль, знову стискалося у коло. І все це навколо Рутенії. І