Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

— Отже, маєте якусь отруту!

— Ні, він тут від самоти здурів!.. — знову вигукнув Бось.

— Та зачекай ти! — перервав його Віт. — Хай Рута скаже.

— Спасибі. Так ось, нам не потрібне золото, і зброї в нас ніякої нема. Скажу більше — ми навіть не знаємо, хто ти. Все, що нам потрібно — це пройти ось туди! — І відьма показала рукою на прохід у протилежному боці печери.

— Ви не знаєте, хто я? Та я ж Полоз! — виголосив він, зверхньо дивлячись на них.

— Ви що, не чули хто такі Полози?

— Ну, чули. Але я особисто завжди думав, що це казочки, — спокійно сказав Віт.

— Казочки? — Полоз звився догори, демонструючи величезне і довжелезне тіло, а потім блискавично опустився вниз, роззявивши пащу і цілячись в чугайстра.

Той навіть не змигнув оком, коли змієва голова зупинилася на волосину від нього.

— Ну як, схоже на казочку для дітей?

— Великий Полозе! — озвалася Дзеванна, яка весь цей час мовчала і слухала.

— О, це вже краще! Впізнаю виховану русалку. Вони цінують нас, полозів. І водяних, і вогняних.

— А ти який? — втрутився злидень.

Полоз аж зупинився від такого питання. Замовк. І знітився. А потім обвів усіх поглядом, зм’якнув і зменшився в розмірах.

— Ет, бачу, не потрібні вам мої скарби. Та й немає їх у мене.

— Ти ще молодий Полоз? — спокійно спитала тоді Дзеванна.

— …Так… і не маю своєї сили. Ні вогняної, ні водяної. А без цього я не можу стати справжнім Полозом. І, мабуть, ніколи не стану… — І він, закрутивши кільця, опустив на них голову.

— А чому? — спитала Рутенія.

Полоз мовчав.

— Щоб стати Полозом, йому після тринадцяти років життя під землею потрібно отримати добровільну жертву, — відповіла за нього Дзеванна.

— Жертву? — злякано подивився на гігантські кільця і пащу злидень.

— Та не звичну жертву, — продовжив уже сам полоз. — Часи крові і смертей давно минули.

— То що ж тобі потрібно?

— Мені людина, саме людина має пожертвувати те, що в неї водночас і є, і немає.

— Те, що водночас є, і немає? — перепитав Віт.

— Я вже більше ста років тут чекаю, поки хтось зрозуміє, що це. А потім сам це мені віддасть. І мої браття чекають — я єдиний молодий Полоз на землі. А тут весь час якісь дурні ходять, все скарбів їм хочеться, чи карбункула з моєї голови, щоб владу мати, ворогів лякати і від небезпеки укриватися. Того не розуміють, що для цього не камінь треба, а клепка в голові.

Змій сумно оглянув їх ще раз, і скрутився у свої кільця, перегородивши прохід.

— То ти нас пропустиш?

— И-и-и, — щось незрозуміле донеслося з-під купи кілець.

— Що?

— Ні. Мені тут сумно. Лишитися зі мною. Хіба що…

— Що? — напружилась Рутенія.

— Хіба що ви схочете пройти силою… і тоді я вас усіх з’їм! — задумливо мовив змій.

Рутенія глянула на Дзеванну. Та знизала плечима: «Навіть і не знаю, що робити».

— От зараза! Може, його якось обійти? Дивіться, ніби заснув. Якщо… — почав було пропонувати Бось, та в цей час змій висунув голову з-під кілець і облизнувся.

— Він не справжній полоз. Він просто змій, — думала вголос Дзеванна.

— І що?

— Він розумний, хитрий. Але він не має сили… Якби хтось прикликав Силу, то переміг би його!

— Та хто це може зробити? Я не пам’ятаю нічого. Бось… — Тут Рутенія раптом замовкла, потім тихо спитала у Дзеванни:

— Скажи, а що буде, якщо раптом хтось зрозуміє, яку жертву треба принести змієві, і зробить це?

— Тоді змій стане Полозом — оволодіє Силою, і зможе покинути підземелля…

— Здається, я маю таку жертву!

— Ти? Що це?

Але Рутенія вже прямувала до змія.