Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Берлінське повітря, повітря, повітря, Квіток весняних аромат…

Синювато-чорний метал, хромований ствол, відполірована деревина. Курок, магазин для патронів. Поряд — чотири обойми дев’ятиміліметрових патронів. Парабелум. Зовсім нова модель пістолета. Така нова, що робити її почнуть тільки в наступному році. Це прототип, ручна робота.

Саме з цієї зброї й було вбито імператора з імператрицею. І передав її особисто Фалькенштейн. Берінгер узяв у руку пістолет і зважив. Як досвідчений стрілець він відразу оцінив, як легко й приємно тримати його в руках. Зброя, якої не можна відстежити. Ідеальна для замаху.

— Про цю штуку розповідають усілякі дива,— сказав він.— Чи не така вона гарна, як кажуть?

Ад’ютант Фалькенштейна кивнув.

— Гарний стрілець поцілить із нього мусі в око з відстані в сто метрів.

Берінгер провів пальцями по темному металу.

— А він надійний?

— Його випробовували в найсуворіших умовах, навіть у заливний дощ. Виробник гарантує якість.

— Чудово! — він поклав пістолет назад у валізку.— А що в іншій валізі?

Другий чоловік поставив свою ношу на стіл і відступив.

Берінгер відкрив замочки й відкинув кришку. Напівтемне приміщення наповнилося теплим світлом. Деякий час Хайнц Берінгер помилувався і знову закрив кришку. Мало що могло справити на нього враження, і зараз був саме такий винятковий випадок. Дві тисячі золотих марок. Таких новеньких і блискучих, немов їх щойно доставили з монетного двору.

— Перша половина гонорару,— сказав чоловік.— Другу одержите, як тільки виконаєте, що від вас вимагають.

— Не переймайтеся, замовлення буде виконане швидко й надійно. Передайте це замовникові.

Берінгер глибоко вдихнув. Дві тисячі золотих марок! Такої кількості грошей відразу він ніколи не бачив. Його нові друзі виконали свою частину угоди. Тепер справа за ним. Він закрив обидві валізки і поставив їх у куток. Потім він пройшов повз чоловіків і відчинив двері.

— Усе гаразд, добродії. Незабаром чекайте від мене новин.

Обидва чоловіки кивнули, злегка поклонилися та вийшли.

Берінгер іще досить довго стояв нерухомо й слухав пісню, що долинала знизу.

Берлінське повітря, повітря, повітря, Квіток весняних аромат…

Так, він згодний: берлінське повітря — це щось особливе. Якщо людина має честолюбство й амбіції, в цьому місті вона доможеться багато чого. З тими грошима, які він заробить на замовленні, можна сміливо йти у відставку. Від сонячного боку життя його відокремлював тільки один постріл, один легкий рух пальця.

По лісі пролетів шум. Злетіло кілька птахів, стрімко піднялася на верхівку дерева білочка, а козуля, що стояла на галявині, нашорошивши вуха, кинулася в хащу. Усередині хатини спалахнуло яскраве світло, потім усе знову заспокоїлося. Відчинилися двері, і вийшов хлопчик.

Оскар розслабився й блаженно посміхнувся. Ось вони й удома.

На вулиці почався дощ. Ліс був оповитий сірим півмороком. Важкі краплі падали вниз і розм’якшували лісову землю. Зустрічати мандрівників не прийшов ніхто.

Він повернувся й допоміг зійти іншим.

— Скільки часу минуло від нашого від’їзду?

Гумбольдт подивився на годинник:

— За моїм, не більше десяти хвилин. Але це не схоже на правду. Судячи з того, що зараз день і йде дощ, нас, мабуть, не було трохи довше. Героне, можеш уточнити?

Маленький робот видав кілька високих звуків і сказав:

— Різниця становить три години, двадцять чотири хвилини й шістнадцять секунд.

Дослідник кивнув.

— Відчутне відхилення, і це незважаючи на те що ми встановили електронний таймер. Але ми зробили великий стрибок у часі. З огляду на дальність подорожі, така різниця в часі цілком прийнятна. Не буду поки займатися подальшим налаштуванням. Уявляєте, що було б, якби ми користувалися механічним таймером?

— Імовірно, вийшли б у Середньовіччі,— посміхнулася Шарлотта, що допомагала дядькові вивантажу ватися.— Сподіваюся, наші не дуже засмутилися, що довелося так довго чекати.

— Я теж,— погодився Гумбольдт.— Еліза терпіти не може, коли її страви остигають. Беріть по сумці й біжимо додому. Погода просто жахлива.

Біля порогу вони обтрусилися, як мокрі собаки. Дослідник вийняв із сумки ключ і відімкнув двері.

— Ми вдома!

Ніякої відповіді.

— Чи є хтось?

За деякий час з’явився Мицик.

— О, привіт! Ну й довго ж вас не було. Ми вже почали турбуватися.

— Де всі?

— Не знаю. Лєна з Бертом у стайні, ми з Віллі зібралися до міста, а де Еліза, невідомо, можливо, нагорі.

— Є щось підкріпитися? Ми голодні як вовки. Стомлююча була подорож.

Мицик засмучено подивився у бік кухні.

— Боюся, нічого. Щойно ви виїхали, Еліза пішла до своєї кімнати. Покликати її?

— Не треба, я сам до неї піднімуся,— Гумбольдт зняв пальто й повісив його на вішалку. Оскар і Шарлотта зробили так само, а потім зняли й брудне взуття.

— Ну і як? Де ви були? — відчувалося, що Мицику уривається терпець.

— Оскар тобі розповість,— сказала Шарлотта.— Я теж піду до Елізи.

— Я б теж до вас приєднався,— швидко запропонував Оскар, не звертаючи уваги на розчарований погляд Мицика.

— Тоді ходімо,— посміхнулася дівчина.— Сподіваюся, вона не розсердилася, що ми так спізнилися.

Вони разом піднялися по сходах.

Нагорі було дуже тихо. Було таке враження, що будинок неначе вимер. Кімната Елізи розташовувалася у