Томас Тімайєр - Закон Хроноса

тебе. Ми тебе справді кликали. Невже ти нічого не чув?

Оскар замислився. Він пригадав, що йому вчувалися голоси, але він списав усе це на уяву. Виявляється, це були голоси друзів.

— Не розумію,— пробурмотів юнак, поки вони йшли до машини.— Чому ж ви просто не відключили захисне поле?

— Не зуміли,— скрушно зітхнув Гумбольдт.— Технічна проблема. Нас відкинуло в минуле далі, ніж я планував. І, схоже, коли я спробував відключити захист, система зазнала перевантаження…

Пролунав свист. Прямо поряд із Оскаром у сніг устромилася тонка стріла й зникла під сніговим покривом. Юнак обернувся. П’ятеро мисливців дивилися в їхній бік. Один із них скинув лук, натягнув тятиву й вистрілив.

Оскар упав на землю, і стріла просвистіла на волосинку від голови. Якщо голова залишилася б там, де була секунду тому, він би вже лежав із дірою в черепі.

— Твої друзі — непогані стрільці,— сказав дослідник і допоміг синові підвестися.— Що ти зробив, щоб змусити їх спуститися з пальми?

— Зовсім нічого,— чесно відповів Оскар.— Від них саме втік мамонт. А потім вони побачили моє багаття й вирушили просто до мене.

— Що? — насупився Гумбольдт.

— Мамонт. Ну, знаєш, такі кошлаті слони доісторичних часів. Біг прямо на мене. Величезна голова, довгі бивні. Сопів, як паровоз.

Дослідник із заздрістю озирнувся.

— От би мені побачити. Мамонт! Подумати тільки…

Оскар помітив, що мисливці змінили тактику. Замість того щоб стріляти з лука, вони вирішили наздогнати чужинців. Мисливці вибігли на засніжену рівнину й великими кроками рушили до них.

— У них що там, спеціальне взуття? — заклопотано

запитав Гумбольдт.

— Схоже.

— Тоді нам краще поквапитися. Якщо, звісно, ти не хочеш перетворитися на пемікан[1].

Оскар не мав ані найменшого уявлення, що таке пемікан, але ставати ним не мав аж ніякого бажання.

— А зброї в тебе, часом, немає?

Дослідник знизав плечима:

— Навіщо? Я ж не думав, що братиму участь у збройному зіткненні. Ну, ноги в руки й тікати.— Він склав долоні рупором і гукнув: — Шарлотто, піднімайся на борт, мерщій! Готуйтеся до швидкого старту. Героне, вмикай конвертери!

Оскар помітив іще одну стрілу. Цього разу більшу.

— Обережно! Пригнися! — відіпхнув він батька убік.

— Круглий наконечник, бачиш? Їх можна метнути на більшу відстань. Дуже цікаво!

Мисливці вже були метрів за п’ятдесят. Оскар прикинув відстань до машини часу, порівняв свою швидкість зі швидкістю переслідувачів і дійшов висновку, що добігти першими практично неможливо. Батько, схоже, був такої ж думки. Він знову підніс долоні до рота й гукнув:

— Героне, код тридцять шість!

— Код тридцять шість?

Не встиг Оскар зрозуміти, що відбувається, пролунало оглушливе виття. Начебто ввімкнулася одна з сирен, які останнім часом установили на деяких будинках міста. Від цього виття навіть зуби розболілися.

Результати не змусили на себе довго чекати. Мисливці зупинилися як укопані. Один затулив вуха руками, інший упав у сніг.

— Герон молодець! Він припустив, що на наших друзів це справить враження. Уперед!

Останні метри здалися нескінченними. Кожний крок був болісним. До того ж, не покидало відчуття,  що будь-якої секунди їх могла простромити стріла. Але вони дісталися. Шарлотта простягнула Оскарові руку і втягнула на борт. Юнак відразу ж пристебнувся ременем безпеки.

Гумбольдт задав Герону нові координати, і вони рушили в дорогу.

Мандрівники встигли ще раз побачити п’ятьох ошелешених мисливців, а потім знову замерехтіли різнобарвні вогники.

20

Четвер, 17 червня 1895…

Х айнц Берінгер відчинив двері свого таємного притулку на верхньому поверсі «Лісоруба» і провів двох людей тісними сходами нагору. Там були ще одні двері, замкнені на висячий замок. За ними розташовувалося маленьке приміщення. Крізь єдине віконце, забране густою сіткою, ледве проникало сонячне світло. Саме тут проходили бесіди з винятковими людьми. Боржники та інші упертюхи ставали тут слухняними і швидко переконувалися, що затримувати повернення боргу немає ніякого сенсу. Рано чи пізно Берінгер отримував те, що хотів.

Криво посміхнувшись, він витяг із кишені штанів ключ, відімкнув замок і попросив обох чоловіків зайти. Переконавшись, що на сходах нікого немає, він увійшов слідом.

За вікном виспівували популярну останнім часом пісеньку. Берінгер пройшов у задню частину приміщення, прибрав усе зі столу й запросив гостей підійти.

Берліне! Як добре бродити Бульваром твоїм навесні! Берліне! Пишаюсь тобою І бачу тебе уві сні!

— Будь ласка, добродії! — поплескав він по стільниці.— Давайте спочатку подивимося! 

І співи птахів, і запах троянд, І стукіт копит по бруківці, І сміх дітвори — все пестить мене І гладить мене по голівці!

Обидва чоловіки підійшли до столу й поставили на нього валізки. Обидва були одягнені в чорне й, схоже, були найвищою мірою неговіркими. Крім короткого привітання, досі вони не вимовили ані слова. Та й не було в цьому необхідності. Він і так знав, хто їх послав.

— Відкривайте!

Кремезний чоловік із червоними щоками й у капелюсі на голові відкрив замочок валізи й підняв кришку.