Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

примусили служити, але хіба про революцію вони думали, про класову боротьбу чи новий чудовий світ без експлуатації, який був попереду? Ні! Думали вони про свої хатинки, про хліб, що залишився у полі, про скотинку, про землю! Хоч ти їм що кажи, хоч по десять разів на день проводь заняття з політичної грамотності, а все даремно. Ось і зараз сміялися невідомо з чого. З нього! Ну звісно, комісар, жид, він їм був чужий, ворожий, вони давно б вже його на багнети підняли, якби не дисципліна і страх перед покаранням! Ліберман кивнув головою і з подивом відчув, що голову йому обвіває приємний вітерець. Сміх позаду посилився. Комісар грізно озирнувся і поклав руку на кобуру з маузером. І ось вже солдати не сміялися, їхали з кам’яними обличчями, губи прикусили, щоб не пирснути від сміху. Але тільки відвернувся, як знову захихотіли, дивлячись на комісарські вуха, що пнулися з-під шкіряного кашкета Лібермана.

Вуха росли і поступово піднімали кашкет. Комісар замислився над тим, чи скоро пожежа світової революції розгориться по всій Європі. Він хотів побувати у Лондоні, де знаходилася могила Карла Маркса. Вклонитися йому, поспілкуватися з англійськими робітниками, спитати їх, чому так довго квапилися з революцією. Ото якби відразу всі робочі світу повстали, наскільки б легше було здолати ворогів і встановити радянську владу на планеті!

Комісар мрійливо думав про великі походи у майбутньому, а смішки позаду продовжувалися, робилися все гучнішими. І кашкет якось здибився. Ліберман заходився його поправляти, але той чомусь не хотів сідати на голову, як завжди. Пнувся та пнувся. Комісар ще раз спробував поправити кашкет, коли його рука наштовхнулася на щось незрозуміле. Мацав те незрозуміле. Позаду вже чувся регіт. А Ліберман боявся і подивитися на солдат, бо намацав у себе на голові щось таке, що і збагнути було важко. Залишив повіддя, вже тримався за вирости на голові обома руками. Здається, це були вуха. Здоровезні вуха. Лопухи цілі.

— Що це таке? — спитав ошелешений Ліберман у бійців. На його обличчі був відчай. — Що це в біса таке! — він вже не питав, він волав.

Солдати ледь стримували посмішки. Комісар розлютився.

— Що це таке? — він схопився за свій маузер.

— Товаришу комісаре, ми ж казали не пити води тієї, — вимовив один із солдатів, дядько років за п’ятдесят.

Ліберман прицілився маузером.

— Всіх до стінки поставлю! Чому не попередив командира? — заволав на бійця. Той знизав плечима.

— Та ми ж і не знали, товаришу комісаре. Просто помітили, що коні не пили. А коні — істоти розумні, то ми і подумали, що, може, якась не та вода. Але що ось так з вухами буде, так ми цього не знали, — спокійно запевнив солдат. Його товариші ледь стримували посмішки, таки боячись комісарського гніву.

— Дайте мені люстерко! — закричав комісар. І тут вже всі почали сміятися, бо де в загоні солдатів, набраних по селах, візьметься люстерко? Це у комісара колись воно малося, щоб перевіряти грим, коли ще ховався від поліції, перебуваючи у розшуку. Але то давно було, скільки вже часу минуло відтоді. — Як цього позбавитися? — спитав комісар і вказав на вуха.

— Та бозна. — Солдати сказали, що наче були якісь ліки, але де їх узяти невідомо. — По ворожках треба їздити, шукати.

— По ворожках? — гримнув Ліберман. — Оце буде комісар Червоної армії по ворожках їздити? Та як таке навіть подумати могли? Дурні! — комісар аж гарчав.

— Он вже і Шпилівка! — сказали йому, щоб хоч якось відволікти. Але Ліберман тільки роздратувався. Бо ж як він, комісар, солдат революції, заїде у село з такими от вухами, як у циркового блазня? Ганьба! Озирнувся. Зупинив коня, і загін зупинився. Комісар думав, що робити. Насправді йому хотілося поїхати геть, сховатися так, щоб його ніхто не бачив. Але він мусив добути гроші для революції, захопити скарби. Заради цього він готовий терпіти будь-яку ганьбу! То просто скрутив вуха у трубочки і сунув під кашкет, який натягнув глибше. Ну, наче сховав вуха.

— Вперед! — наказав Ліберман і загін поспішив до Шпилівки.

Село наче вимерло все. Не було видно жодної людини. Тільки біля одного двору сидів сивий дід, на якого подивишся і здивуєшся, що живий досі. Комісар зупинив коня біля старого.

— Доброго дня.

Дід подивився на комісара і посміхнувся, але незрозуміло, чи почув він щось, чи нічого, окрім як посміхатися, робити вже не міг.

— А скажи, діду, чи проїздив тут хтось? — спитав Ліберман.

Дід кивнув.

— А хто?

Дід щось пробурмотав, але спробуй його зрозумій. Та ось старий показав на покручених пальцях, що троє.

— Ага, троє проїздило. А куди поїхали? — спитав комісар.

Дід вказав тремтячою рукою кудись убік. Ліберман подивився туди і побачив далеко попереду, на пагорбі, будинок, що ховався серед дерев.

— О, так, здається, то він і є! Будинок фон Шпіла! Вперед! — наказав комісар.

Загін помчав селом прямо до самого пагорба, але перед ним виявилося болото. Метрів так сто завширшки. Колись тут і міст був, он стояли залишки паль, але давно вже був зруйнований. А без мосту через болото було не пройти.

— Обходити треба, — сказали солдати.

— Та бачу, — Ліберман заскреготав зубами. Коли з пагорба пролунав вибух. І якийсь рев, Ліберман задер голову, але що відбувалося на пагорбі, видно не було. — Вперед! — закричав комісар. І загін повернув на дорогу з села, яка веде до будинку в об’їзд болота.