Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

Чет, Міра та Дубківський вже майже здерлися на пагорб. Чет подивився на Міру.

— Як ти?

— Та нічого. Пом’яло та не переламало, — посміхнулася вона. Була спокійна, наче не побувала у щелепах здоровезного дуба, звідки її ледь змогли визволити. Дубківський у захваті дивився на Неї.

— А ти молодець, смілива, — сказав сотник.

— Якби була інша, давно вже б черваків у землі годувала, — Міра не хвалилася, просто розповідала, що і як. Не тремтіла, не плакала, була спокійна, все дивилася вперед, що там воно.

— Будинок! — побачила вона першою.

Чет з Мірою узялися за зброю, Дубківський подивився на них і теж схопився за гвинтівку. Наближалися. Серед високих сосен стояв будинок, складений з величезних кам’яних брил. Де такі й узялися тут, як їх сюди заперли? А ще он огорожа навколо будинку, з дрібнішого каміння. Висока, наче невеличка фортеця. З-за неї видно було лише вікна другого поверху будинку.

— Вікна цілі, — сказав Чет.

І всі на це звернули увагу. Дивно. Бачили і раніше панські будинки, але всі вони були пограбовані, з вибитими вікнами, з обдертими дахами, а тут стоїть собі цілесенький будинок. А то й палац. За розмірами це скоріше був палац.

— Наче і не грабували його, — здивувалася Міра.

— І тихо як, — додав Дубківський. І дійсно, тиша навколо, навіть пташку не співають. — Може, що спека?

Трійця наблизилася до воріт огорожі, легко їх відкрила. Далі попрямували до центрального входу у будинок. Він був прикрашений колонами, двері величезні, наче у церкві. Давно тут ніхто не бував, бо он вже травичка виросла на кам’яних сходах. Злізли з коней, припнули їх, прислухалися. Тиша навколо. Піднялися обережно сходами, тримали зброю напоготові.

— Двері ламали, — сказав Чет і вказав на сліди рубаного дерева і видертого металу.

Штовхнув їх, двері зі скрипом відчинилися. Далі ще одні двері. Теж зі зламаним замком. Зайшли, настовбичилися дулами, наче їжаки голками. Побачили великий зал з височенними стелями. Попереду камін, на стінах висіли опудала мисливських трофеїв, он де книжкові полиці до самої стелі, а це метрів вісім, не менше.

— Оце так бібліотека! — у захопленні прошепотів Дубківський і поспішив туди.

— Ціле все, — здивувалася Міра. — Наче ніхто сюди і не заходив.

— Та ні, заходили, тільки не встигли нічого узяти, — Чет присів біля темної плями на величезному килимі. Поруч ще кілька плям. Чет пошкрябав пальцем пляму. Роздивився. — Кров.

— Кров? — здивувався сотник.

— Так. Тут грабіжників убили, а тіла прибрали. Тільки ось плями не замивали! — Чет стиснув гвинтівку в руках і озирнувся, готовий до атаки.

— Господи, тут такі рідкісні книги! Та цій бібліотеці ціни немає! — аж скрикнув сотник.

— Тихіше! — зашипів на нього Чет.

— Веди нас до скарбів, — наказала Міра.

— Але ж ви віддасте їх Україні? — урочисто спитав Дубківський, який витягнувся струнко і поклав праву руку на серце.

— Ну звісно, — погодилася вона. — Все для України. Чет теж згоден.

— Я вам не вірю, — прискіпливо подивився на них сотник.

— Чому? — удавано здивувалася Міра.

— Ви не віддасте скарби заради України. Ви заберете їх собі! Ні, я не покажу вам, де скарби!

Чет наставив на Дубківського гвинтівку, але Міра підняла її ствол до стелі.

— Ти не віриш мені? — спитала вона Дубківського, і голос її почав аж тремтіти від образи.

— Не вірю. І не повірю! — Сотник закрутив головою, щоб збити гіпнотичну дію голосу Міри. — І не треба мене зваблювати! Я знаю, ти вмієш це, ти можеш задурити голову хоч кому, але на мене це не подіє!

— Ти знаєш, хто була моя троюрідна тітка? — спитала зненацька Міра. Вона не підморгувала і не посміхалася, не облизувала губи, вона була серйозна та трохи грізна.

— Звідки б я знав твоїх родичів? — здивувався Дубківський.

— Леся Українка! — урочисто промовила Міра.

— Що? — Дубківського наче підстрелили, так він смикнувся. — Що ти сказала?

— Мою тітку звали Леся Українка. Моя матір була з роду Косачів.

— Це правда? — у захопленні спитав Дубківський.

— Хіба б я могла про таке брехати? — голос Міри забринів від обурення.

— Але… але… Господи! Ти — родичка Лесі Українки?

— Так! Я з дитинства знаю всі її твори!

— Який улюблений? — ще намагався перевірити сотник.

— «Одержима»!

— О, це велика поема! — аж закричав Дубківський.

— Та тихіше ви! — зашипів на них Чет.

— То тепер віриш? — спитала Міра, у якої аж очі помокріли.

— Вірю! Тепер вірю! Ти — племінниця Лесі Українки! Ти не можеш не любити нашу Батьківщину! Ти справжня патріотка! Ходімо! — сказав Дубківський, що розчулився, бо вважав Лесю Українку за кумира, а тут ось зустрів її родичку.