Олексій Анатолійович Кононенко - Ні пуху ні луски! Анекдоти про мисливців і рибалок

– Прийшли, – каже один, – озеро.

Зупинилися, розклалися, розмотали снасті, закинули, щоб вранці вже ловити, і вклалися спати – літо, тепло, та й випили чимало. Вранці прокинулися – а перед ними луг зелений.

Пішов Іван-царевич на лови. День цілісінький бродив у лісі і заблукав. Аж у сутінках вийшов на галяву. Дивиться – хатинка на курячих лапках. Постукав. Відчинила баба Яга.

– Пусти переночувати! – проситься Іван-царевич.

– Пущу, – каже Яга, – але я живу з молодшою сестрою, і у нас всього два ліжки. З ким ти ляжеш?

Подивився на неї втомлений Іван-царевич:

– Все одно…

Переспав з бабою Ягою. Вранці вийшов на галяву, сонечко світить, пташки щебечуть і… красуня з криниці воду набирає.

– Хто ти? – похопився Іван-царевич.

– Я – молодша сестра баби Яги… А ти хто?

– А я… Іван-дурень!…

– Але, куме, тут я не згоден! – сам собі відразу ж заперечив кум Гриць. – Мисливці так не чинять!

– І рибалки так не поступають! – підтримав я кума. – І взагалі, нормальні чоловіки так не поводяться. Але ж і жінки є, куме… Слухай! Тост!

Якось на морі потонув пасажирський лайнер. Боцман кого встиг у шлюпки розсадив, а сам пливе наввимашки. Раптом бачить, дошка широченька, і на ній хтось лежить. Підпливає ближче, аж то симпатична молодиця – і плаче сердешна.

– Чому плачеш, красуне?

– Як же мені не плакати? Такий гість, такий гість, а немає ж чим і пригостити!…

Bun 'ємо за те, щоб нашим жінкам завжди було чим дорогих гостей пригостити!

– Звичайно, добра та жінка, яка знає, що шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок. Але ж є і інші стежки. Bun 'ємо за жінок, які знають багато доріг! – підніс чарку Григорій. – Давай, твоя черга!

Побралися Іван і Наталка. Якось взяв Іван з собою молоду дружину на рибалку. Спочатку вона ще цікавилася, а як сонечко піднялося, прилягла на травичку, задрімала. Ближче до обіду молодий хлопець із сусіднього села пригнав овець до водопою. Сам роздягнувся і поплив за очерет.

– І я скупаюся! – каже Наталка.

Роздяглася – і собі за очерет. А у Івана клює! Поруч вівці. Баран:

– Бе! Бе!

Іван очима по ставку побігає і знову на поплавки:

– Сам бачу, що «бе», а що я зроблю, коли клює!

Їхав пан з новим кучером у далеку дорогу. Їдуть і мовчать. А як мовчанка обридла, пан і надумав поговорити. У цей час через дорогу пробіг заєць. Пан каже:

– У мене в лісі теж водяться зайці, тільки не такі, як оце пострибав, а великі. Я із-за кордону привіз на розплід. Одного разу на полюванні я набив зайців зо три десятки. А серед них був один здоровенний, як баран! Коли здерли з нього шкуру – півпуда сала взяли. Такі у мене зайці!

Кучер помовчав трохи та й мовить:

– Но-о, ледачі, скоро вже той міст, який під брехунами ламається.

Пан почув, поміркував.

– Зайці у мене великі. Але сала на тому зайцеві здається було фунтів з десять…

– Заєць – зайцем, – каже кучер.

Їдуть далі. Пан запитує:

– А чи скоро той місток, що ти про нього казав?

– Скоро, скоро…

– Я оце точніше пригадав, сала того було зо два фунти…

– А мені що? – підтримує розмову кучер. – Хай буде.

Пан крутиться:

– Та чи скоро той міст?

– Он там, в низині!

– Знаєш, не було на тому зайцеві сала… Знаєш, яке на зайцеві сало…

– Та, воно так, заєць – не свиня…

Спустились в низину.

– А де ж той міст? – запитує пан.

– А він розтопився… Як заяче сало… – усміхнувся кучер.

Іде рибалка берегом, сердитий, нічого не впіймав. Бачить – сидить на березі чоловік, в руках тримає дзеркало і направляє його на воду.

– Що ти робиш? – дивується рибалка.

– Рибу приманюю!

– Як?

– Секрет! А втім, виставиш пляшку, розкажу! Дізнатися хочеться, йде