Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

— Живуть тут люди? Живуть! Ну то і ми якось справимося.

— Якраз! Доведеться нам здихати у тому проклятому Сибіру. Хіба ж мало поляків з Сибіру не повернулося?

— Від віків, від віків це ж саме.

— Не крякайте! Подивіться краще, скільки тут нашого польського населення! Аж роїться. І це тільки з нашого одного транспорту. Зрештою легко порахувати: п’ятдесят вагонів у нашому транспорті, в кожнім вагоні не менше по півсотні людей.

Кілька хлопчаків ввели в оману контролюючих і викрались до міста. З першого кроку дивувало їх тут усе. Канськ був дерев’яним містом. Одноповерхові будинки з різьбленими віконцями. Високі плоти з дощок, дерев’яні хвіртки і ворота боронили доступ на подвір’я. Вздовж вузьких, засніжених вуличок тротуари з грубих дощок. До червоних транспарантів з лозунгами, що прославляли Сталіна, вже звикли. Магазини убогі, без вітрин. «Столовая № 1» — вчилися читати по складах кирилицю. «Пекарня». Довга черга жінок, закутаних у вовняні хустини. Мужчини у хутряних шапках-вушанках, усі в теплих валянках. На їх тлі поляки, одягнені в куртки, чоботи з халявами, черевики, у спортивних шапках або кашкетах на голові, — дивно відрізнялися, в них легко можна було пізнати чужих. Місцеві приглядалися до них з цікавістю, але ніхто їх не зачіпав. Мали при собі кілька рублів, відважились зайти до магазину з вивіскою «Продтовари». За прилавком стояли дві дівчини у білих халатах, з білими чепчиками на головах. У куті, біля чавунної грубки грів закостенілі руки якийсь дідусь. Мала дівчинка купувала червоні цукерки і глазуровані пряники. Вказали на цукерки, потім на пряники.

— Сколько? — запитала молодша із дівчат, з гарною білозубою усмішкою.

— Кіло... Кілограм! Можна?

Дівчина питально глянула на подругу. Та була дещо старшою, також блондинка і рум’яна.

— Дай їм по півкіло... Вистачить і так,— і також усміхнулася.

Зважила. Заплатили.

— Дякуємо вам, пані, — вирвалося у когось по-польськи. Зрозуміли або здогадалися зміст.

— Кушайте на здоров’є! — відповіли разом.

А дідусь перестав гріти руки, розгорнув бороду і захрипів промерзлим голосом:

— Поляки?

— Поляки. Ми з Польщі.

Старий мовчки похитав головою.

— «Єще Польська не згінела!» — сказав на їх подив цілком правильно по-польськи. А відразу потім байдуже відвернувся і почав гріти руки біля грубки.

Вирішили повертати, навіщо спокутувати лихо. По місту зрідка проїжджали вкриті інеєм вантажівки. Не було автобусів ані таксі. Зате саней, які тягнули корінні, міцні коники, було чимало. У кіоску купили ще пару пачок цигарок, сірники і місцеву газету. Цигарки у твердій картонній коробці з чорним кавказьким вершником на блакитному тлі називалися «Казбек». А газета: «Восточно-Сибірськая Правда».

Канськ! Звідкіля хлопці з Червоного Яру могли знати, що це невелике сибірське містечко, розміщене біля підніжжя гір Саянів, знаходилося на схрещенні трактів, якими віддавна перевозили засланців. На північ, на південь і на схід — почавши від Єнісею до ще могутнішої ріки Лени — провадили вони по бездонному океані сибірської тайги. Звідки могли знати, що вони не перші з польського племені, які ті сибірські незмірені простори перемірюють. Від стародавніх часів Дмитра Самозванця і Марини Мнішховни, до воєн за Москву і Смоленськ, від початку поразки могутньої колись Речі Посполитої Обох Народів, через барську конфедерацію, повстання Костюшки, повстання листопадове і січневе, до соціалістичних революціонерів Наринського — перемірювали поляки ці самі сибірські шляхи. Після дідів й прадідів йшли в Сибір сини й онуки.

А тепер вони є тут: Долина, Данилович, Ільницький, Калиновський, Барський, Шайна, Груба, Мантерис, Конь, Зелєк, Земняк, Куриляк, Станішек, Журек — сотні, тисячі засланців року тисяча дев’ятсот сорокового...

З Канська вирушили лише наступного дня. Ніч перед етапом провели ще у вагонах, але вже спаковані, готові в дорогу. Засланців забирали з Канська партіями, по два, три вагони разом. Не знали, хто куди поїде, що там робитиме. Розвозили їх здебільшого до «ліспромгоспів», лісових хазяйств, які над ріками Єнісеєм, Бірюсою і їх численними притоками — займалися вирубуванням тайги. Збирали конвої з кількох десятків саней і вирушали в дорогу. Візник правив парою коней, з яких кожен тягнув окремо сани.

Дотеперішній енкаведистський конвой, який пильнував їх у транспорті на трасі від Шепетівки до Канська, заступили місцеві конвоїри. На початку і в кінці колони саней їхали стражники. Їх було небагато. Їх накази засланцям обмежувалися переконливими попередженими перед спробами втечі.

— Спробуєте тікати, бунтуватися, будемо стріляти без попередження. Будь-яке порушення радянського закону загрожує вам трибуналом. Розумієте?

Чого тут мали не розуміти? Тікати? Як, куди, в такий мороз, у тих суворих, зарослих тайгою лісових нетрях, де тільки дикий звір свої сліди відшукає.

Зимовий сибірський день рахує свій час ледве кілька годин. Сибіряки починають його в темряві і у темряві закінчують.

Було ще темно, коли люди з Червоного Яру вантажились на сани. Пирхали, дзвеніли вудилами коні. Над вкритою інеєм колоною піднімався сморід кінського гною і поту. Мороз тримався гострий, кількадесятиградусний, а в міру наближування світанку міцнішав. Морозив погано одягнених засланців, незвичних до таких температур, щипав у щоки й вуха, затикав носи, придушував подих.

Долинам потрапили сани разом з Біалерами. Рахеля Біалерова була