Генрік Ібсен - Ляльковий дім

Н о р а (запалюючи сірника). А мені дозвольте запропонувати вам вогнику.

Р а н к. Дякую вам. (Вона тримає перед ним сірника, і він запалює.) І прощавайте!

Х е л ь м е р. Прощавай, прощавай, друже!

Н о р а. Спокійного сну, докторе Ранк.

Р а н к. Дякую за побажання.

Н о р а. Побажайте мені того ж самого.

Р а н к. Вам? Ну, якщо ви хочете — спокійного сну. І дякую за вогник. (Киває їм обом і виходить.)

Х е л ь м е р (напівголосно).Добре підпив.

Н о р а (неуважно). Мабуть, що так.

Хельмер виймає з кишені ключі і йде до передпокою. Торвальде... Навіщо ти?

Х е л ь м е р. Треба спорожнити скриньку. Вона вже повна місця не вистачить для вранішніх газет.

Н о р а. Ти хочеш працювати вночі?

Х е л ь м е р. Ти знаєш, що не хочу...— Що це? Тут порався із замком!

Н о р а. Із замком?

Х е л ь м е р. Так, звичайно. Що ж це там застряло? І можна припустити, щоб...

С л у ж н и ц я ... Тут зламана шпилька Норо, твоя шпилька!

Н о р а (швидко). О, то це, мабуть, діти...

Х е л ь м е р. Ну, їх треба відучити від цього. Гм!.. Гм!.. Ну, відчинив-таки. (Виймає із скриньки листи й гукає на кухню.) Елене! Елене! Треба погасити лампу в передпокої. (Входить до кімнати й замикає двері в передній, показуючи Норі паку листів.) Бачиш, скільки набралось! (Перебираючи листи.) Це що таке?

Н о р а (біля вікна). Лист! Не треба, не треба, Торвальде!

Х е л ь м е р. Дві візитні картки від Ранка.

Н о р а. Від доктора Ранка?

Х е л ь м е р (дивиться на них). "Доктор медицини Ранк". Зверху лежали; мабуть, він засунув їх, виходячи.

Н о р а. На них щось написано?

Х е л ь м е р. Над ім'ям угорі чорний хрест. Глянь. Що за жахлива фантазія! Ніби повідомляє про власну смерть.

Н о р а. Так воно і є.

Х е л ь м е р. Що? Ти що-небудь знаєш? Він тобі говорив щось?

Н о р а. Так. Одного разу ми одержимо ці картки, він, значить, попрощався з нами. Тепер замкнеться вдома і помре.

Х е л ь м е р. Мій бідний друже!.. Я так і знав, що мені не надовго пощастить зберегти його. Але щоб так скоро... І сховається від усіх, мов пораненій звір...

Н о р а. Чому судилось бути — то краще без зайвих слів. Адже так, Торвальде?

Х е л ь м е р (ходить сюди туди). Ми так зжилися з ним. Я не можу уявити собі, що його не буде. Він, його страждання, його самотність створювали якесь легке туманне тло для нашого яскравого, мов сонце, щастя... Ну, а може, воно й на краще. Для нього, в усякому разі. (Зупиняється.) Та, мабуть, і для нас, Норо. Тепер ми з тобою будемо самі — цілком одне

для одного. (Обнімаючи її.) Моя кохана. Мені все здається, що я не досить міцно тримаю тебе. Знаєш, Норо... Не раз мені хотілося, щоб тобі загрожувало неминуче лихо і щоб я міг поставити на карту своє життя і кров — і все, все заради тебе.

Н о р а (звільняючись, твердо, рішуче). Прочитай-но твої листи, Хельмере.

Х е л ь м е р. Ні-ні, не сьогодні. Я хочу бути з тобою, зіронько моя, — у тебе.

Н о р а. Знаючи, що друг твій помирає?

Х е л ь м е р. Ти маєш рацію. Це схвилювало нас обох. У наші стосунки проникло щось некрасиве — думка про смерть. Треба спочатку звільнитися від цього. Поки що — розійдемось кожне до себе.

Н о р а (обвиваючи його шию руками). Торвальде... На добраніч. На добраніч.

Х е л ь м е р (цілуючи її в лоб). На добраніч, моя співуча пташко. Спи спокійно, Норо. Тепер я прочитаю листи. (Виходить з листами до кабінету і зачиняє за собою двері.)

Н о р а (з блукаючім поглядом, хитаючись, ходить по кімнаті, хапає доміно Хельмера, накидає на себе і шепоче швидко, хрипко, уривчасто). Ніколи більше його не побачу. Ніколи. Ніколи. Ніколи. (Накидає на голову шаль.) І дітей також ніколи не побачу. І їх також. Ніколи. Ніколи. Ніколи... О-о! Прямо в темну, крижану воду... в бездонну глибину... О-о! Скоріше б уже кінець, скоріше б... Ось тепер він узяв листа... читає...