Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

— Яке нещастя? Скажіть нарешті!

— Ви знаєте, що за три дні призначено вінчання, у середу, сьогодні неділя, але воно може не відбутися.

— Як? Чому? Адже все вже домовлено!

— Ви не розумієте чому? Адже ми домовились говорити хоча б одне одному правду і бути правдивими. Чому ж ви удаєте вигляд, що не розумієте?

— Я не пам’ятаю, щоб ми домовлялись, — розгублено мовила Літа. Вона розуміла, розуміла, що говорить щось не те, недоречне, але їй хотілося відтягти час. Вона не хотіла, боялася почути найважливіші і найстрашніші слова у світі саме від нього.

Проте Ігор їх не вимовив.

— Я хочу вас тільки спитати: що мені робити? Хай скаже мені людина, якій я одній повірю у цьому брехливому світі. Я ніколи не був у такому становищі. Я міг грати словами. Зараз мені не до того. Я вже зазнав близькість смерті і знаю, чого варте життя, — воно варте лише правди. От тому, коли я раптом повірив, що правда все ж таки може існувати, я не хочу, не можу, не маю права брати шлюб з людиною, чужою моїй душі, коли думаю лише про іншу.

— Як же так швидко вона стала вам чужою і вмить все порушилося, чого бажали самі не з примусу, не з якихось виняткових обставин. Більше року ви були заручені — в яке становище ви поставите бідолашну дівчину? — серйозно, але без докору спитала Літа, наче її це зовсім не обходило і не вона була тою «іншою».

— Хіба ви не розумієте, не знаєте, що можна прозріти і зрозуміти багато чого в одну мить і це прозріння зробить неможливим те, що здавалося цілком нормальним, можливим, просто зручним, легким.

— Я не хочу так погано думати про вас, — гаряче заперечила вона, — я не хочу думати, що ви ставилися легковажно, що для вас був просто зручний цей шлюб. Адже ви були не байдужий до Ади, ви листувалися, нудьгували, поспішали до неї.

— Як ви, наче зовсім стороння і вас наче це зовсім не стосується, говорите про все, вигадуєте прописні істини, — якось болісно мовив Ігор.

Йому було навіть дивно. От сидить вона поряд, та «інша», через яку все порушилось, — еге ж, через неї, він її побачив і відчув, що все насправді може, повинно бути іншим, — і вона так розмірковує... не спокійно, ні, але, але...

Він не розумів, не усвідомлював, що свої почуття, які вибухнули в нього, він одразу приписав і їй.

Але ж вона всміхнулася йому в першу мить знайомства, так дивилася в живі очі, так щиро розмовляла — хіба так могла поводитися байдужа людина? А втім, він не думав про її почуття, про неї окремо, він думав про себе і про неї спільно, що він не може існувати вже без неї, без цієї її усмішки... і він сказав:

— Розумієте, я не можу існувати без вашої усмішки. Тільки відчуваючи її в собі, знаючи, що побачу її знову, для себе, своєю, рідною, я можу спокійно повернутися на фронт і все пережити там, що б не було.

Так ще ніхто не освідчувався їй в любові. Небезпечні слова не були вимовлені, і він сидів стриманий, напружений. Вона зовсім не боялася і не думала, що він намагатиметься обняти її, поцілувати, адже цього завжди прагнули всі чоловіки, котрі залицялися до неї, признавалися в коханні. Хіба такого не траплялось? Та вона добре знала, як остудити їх і поставити на належне місце. А зараз цього й не треба було берегтися. Він сидів якийсь зосереджений і навіть не сумний, а наче в глибокому роздумі. І голос його став якийсь глухуватий.

— Після вас я ні з ким не зможу бути.

Що означає «після»? Хіба було щось таке, що можна сказати «до», «після»? Може, це просто чергова примха, забава молодого, «інтересного мужчини», як визначила Ольга, блискучого офіцера, який, не замислюючись глибоко, звик до легкого флірту, любовних пригод, до досить байдужого, але завжди чемного ставлення до жінок, яким, безумовно, завжди подобався і тому не звик до відмов. Та ще тут, в далекій провінції, та ще з заміжньою жінкою — ніякої відповідальності!

Ні, його поводження, його вигляд були зовсім не такі. То все було в його іншому, безтурботному молодецькому житті, до війни, до перебування зі смертю поряд. Він дивився на неї начебто спокійно і немов лише одного благав — щоб вона йому повірила. Він не згадував Ади. Може, з вродженого і вихованого такту. Може, тому, що те також було до війни — легке, без особливих розмислів.

Обоє мовчали, і вона наче спантеличена, і він не знає, що робити, знає тільки одне — він не хоче, не може вінчатися з Адою.

Раптом він спитав:

— Як вас звуть удома?

Що за несподіване запитання!

— Ну як? Мама, подруги, брат, сестри звуть Літа, частіше Літка — це вважається ласкавіше. А Літа — це строгіше. Це так у дитинстві Лізу перекрутили, так і лишилося. Навіть чужі частіше кажуть просто Літа Миколаївна. Це ви чули, як Ольга Літкою називала.