Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

на легковажний Ольга. — А цей Ігор не дурний, вже так хотів тобі руку поцілувати, що для цього і Меланії, і мені спочатку поцілував, щоб пристойно вийшло! Мабуть, ладен був десяток інших поцілувати за твою! Я б на твоєму місці закрутила б йому голову на зло цій пихатій княжні. Їй-богу, сушена риба.

— Ти казала — заморожена, — нагадала Літа, щоб звести все на жарт. — І потім, як можна казати про людину, яку ти зовсім не знаєш. Може, вона просто стримана, замкнена, а дуже його любить і за нього вже спокійна.

— Я б на твоєму місці... — вела далі Ольга.

— Ти ніколи не будеш на моєму місці, — вже сердито одрізала Літа.

Ольга надулася, і Літі стало ніяково, проте вона хотіла припинити таку розмову, а посваритися з Ольгою було завжди легко, як за кілька хвилин і помиритися.

Так воно і сталося. ......

Подруги лягли, помирившись, спочити після стількох переживань та вже занадто щедрого і смачного обіду, де мусили все покуштувати, бо інакше Меланія Степанівна робила такий ображений вигляд, просто от-от заплаче.

— Аж шкода, що дітей немає, — зітхнула Ольга, — ото б поласували.

Усі в домі полягали, хлопці, підморгнувши один одному, зникли, і в домі запанувала тиша, навіть віконниці Меланія Степанівна позачиняла, щоб ніщо не турбувало. Минула, може, година. Всі спали.

Раптом у двері кімнати, де спочивали гості, тихенько постукали.

— Літочко Миколаївно, — почула Літа шепіт дияконихи, — там чогось мати Серафима Устю до вас послала, вийдіть на хвилинку. От уже до серця їй припали, і спочити не дасть! — з погордою і з докором сказала вона. Потім, позіхнувши, додала: — Вийдіть до неї, а я піду ще досплю...

Літа вийшла на ганок. Перед нею справді стояла, смиренно схиливши голову, Устя, та враз швидко, кинувши метким оком туди-сюди і переконавшись, що дияконихи нема, впритул наблизившись до Літи, швидко-швидко заговорила.

— Це мене панич до вас послали, просили, щоб негайно, негайно вийшли, там таке щось трапилось, ви дуже потрібні, він за оранжереєю вас чекає, сам усе скаже.

У неї був такий сполоханий вигляд, що Літа перелякалася:

— Що, що трапилось? Кому погано? Хтось захворів? Може, панночка з Петрограда?

— Хіба я знаю?

— А де мати Серафима?

— Вони у себе, лягли до вечірні спочити, сьогодні ж пізня вечірня, а гості у гостиниці. Хіба я знаю, що там? Панич після обіду провів їх, трохи у них побув, а потім до матері Серафими заглянув, та вони вже спали, він до себе зайшов, потім уже не знаю. Я бігала до сестри Секлети, а як верталася, швидко верталася, а він мене перестрів і каже: біжи швидше, Устиночко, так і сказав: біжи, Устиночко, і скажи пані вчительці, тій, що у отця Гаврила і до нас приходила, щоб негайно вийшла, щоб і хвилинки не барилась. Я не знаю, що там сталося. Він був такий сполоханий, як не при собі. Може, з панночкою? Ви вже йдіть туди одразу. Він сказав: нікому не кажи, тільки лише самій пані вчительці, і щоб ніхто не чув і не бачив, і проведи за оранжерею до левади, де лавочка стоїть, я там чекатиму. Тільки негайно, негайно — так уже наказували, щоб і хвилинки не гаяли. Одягайтесь, я швиденько проведу.

Літа злякалася. Що могло трапитись, щоб Ігор послав Устинку? Може, справді погано Аді або її матері? Не може ж бути, щоб тільки тому, що захотів її побачити, чинить так необачно, адже він такий стриманий. Може, була якась розмова з Адою і їй насправді погано? Можливо, не дай боже, щось із матір’ю Серафимою теж через нього і він хоче її попередити? Ясно, що він хоче про щось попередити. Ох, тільки б усі були живі і здорові, а решта — що б не було — владнається!

Вона швидко натягла плаття, звичайно, не те шикарне, в якому була вранці в церкві, а просте, яке під руку трапилось, яке швидше можна було одягти (слава богові, Ольга міцно спала, не зворухнулась), і поспішила за Устинкою.

— Он, бачите, панич сидить за ліщиною, ну, ви вже самі йдіть, а я побіжу мерщій, щоб мене хто не кинувся.

Ігор підвівся і пішов назустріч.

— Що таке? Що трапилось? Хтось захворів? — схвильовано спитала Літа.

— Сідайте. Спасибі, що прийшли. Зараз усе скажу, і ви не гнівайтесь на мене, що я так вчинив. Інакше неможливо було. Я міг тільки зараз скористатися часом, коли я сам, бо зараз усі спочивають.

— Ні, ні, я не гніваюсь, я так злякалась! Добре, що все гаразд, що ніякого нещастя.

— Нічого не гаразд, — похмуро, але якось дивно спокійно сказав Ігор, дивлячись їй у живі очі. — Я тільки прошу, дуже прошу повірити мені. Дійсно, трапилось нещастя, і я не