Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

в пучках землю, переносячи і перевозячи її з місця на місце, просіваючи і пере­лопачуючи та рівняючи. Звичайно, те зразу ж відбилося на врожаях, на­віть і на грядках Пилипа, бо Оксана у всьому наслідувала “діверка”, який радо допомагав їй, аж Ганну брали ревнощі. Карпо аж душею відходив, попрацювавши на грядках, а йдучи у двір, ніс в очах замилування, а що вже садком тішився, то відповідних слів немає. Наслідувала  запопадливістю старшого Янчука і Оксана в себе, ледь не валячись із ніг.

-А подивіться-но, діверочку, чи так я те роблю, як годиться? - питала часом через межу вона, і Карпо йшов радити, допомагати, наставляти, маючи з того неабияке задоволення.

-Йой, діверку! Та коли б те малам-м робити? Бачите ж, на шпацір не ходжу, а й виспатись нім мені часу, - виправдовувалася вона, коли Карпо докоряв їй чимось, світячи ясинцями приязні з очей так, що та паленіла від його погляду.

Нічого сказати, подобалася Оксана Карпові! Він навіть брата так не любив, як її, заповзяту й невгамовну, хоч і ховався з тим і від Пилипа, і від Ганни, та особливо від Тодоська, що невідлучно був обік.

Часто по весні суботніми вечорами Карпо йшов у город брата, як Пилип і Оксана були там, вів їх до кладки для прання і оповідав щось давнє, своє, пов’язане з берегом, Тясмином чи з околами, і Оксані те все здавалося обворожливою казкою. Слухаючи його “разки-гарди”, вона наплела собі цілі плетива уяв із Карпових оповідей. Адже було аж казково-гарно їй на кладці в таку весняно-вечорову пору. Вода устояна, чиста, аж дно видно, ледь рухається лише на бистрині, а попід берегом лежить спокійно, тихо, як м’яке простирадло, задумана, зосереджена під сивуватим серпанком випарів, що густіють, купчачись, аж повірити тяж­ко, в отій красі.

Оксані особливо запам’ятався один вечір, як ото розродилася Петру­сем і Мотринкою. Слаба ще була, ледь оклигала, а побувши над берегом, ішла до хати, як вилікувана. “Під-па-літь! Під-па-літь! Під-па-літь,” - кричала їй перепілка з Гори. “Так-так-так,” - стверджував дятлик. “Буть-буть-буть!” - повторював одуд. “У-гу-у! У-гу-у! У-гу-у!” - погодж­увалася плачно горлиця. І Оксана зтоді полюбила і цей край, і його людей, а найпаче обійстя, що стало їй рідним...

За якийсь час Леся таки трохи підучила Тодоська і Домашку читати та писати, і коли Тодоськові грамота давалася тяжко, найпаче в читанні Часослова, то Домашці - на диво легко.

Подією в родині було те, що Петрусь, вижебравши в матері дозвіл на ходіння до Лесі Яремівни “на лікнеп”, негадано-нежданно зас­воїв при старших і навіть краще за них азбуку і читання. І коли - з поверненням додому Карпа - старші діти припинили відвідувати вчитель­ку, то Петрусь продовжував, бо Леся Яремівна настійливо вимагала від батька не перечити синові вчитися. Карпо ж і тому ото явно незлюбив Петруся, вважаючи його упертість до навчання ознакою ледарства, бо хлопчина часто під призвідством “лікнепу” уникав домашньої роботи. Дратувало його й те, що коли він не відпускав сина “на лікнеп”, Леся сама приходила в його дім. Звичайно, те сердило його і позначувалося фізично на “вченому паскудникові”.

В одну з неділь травня у старшого Янчука зібралися Левко, Явдоким, Пилип, Леся, Оксана і Ганнина сестра Килина зі своїм Василем. Попе­реджена Карпом, Ганна заздалегідь приготувалася до прийому гостей, бо жили вони вже, слава Богу, заможніше і зустрічі у святкові та недільні дні з родичами й друзями стали для них обвиклим явищем.

По гостинному обіді Ганна й Оксана, прибравши стола та відпровадив­ши дітей гуляти, заходилися біля криниці мити посуд, а решта застільців  завела розмови, які    ожвавлювалися часом і до полеміки. Зачинщицями були в тому Леся та Килина, їх опонентом – Левко, хоч йому і заважав “безсмертний”, як боляче він жартував, кашель.

Річ у тому, що Леся та Килина передплачували газету “Комуніст” на російській мові, а Левко – “Вісті ВУЦВК” - на українській. Навіть ота різномова, а не лише різниця в змістах викладів викликали полеміку між ними. Крім того, Левко зрівнював “Комуніста” з прицарським  Петербурзьким “Новым временем”, що й обурювало додатково обох жінок.

Почалося з того, що за сповіщенням Лесі, харківський уряд об’явив про підготовку Галицького ревкому, як початку створення Галицької Русинської Республіки в заміну Західно-Української Народної Республіки.

-Який ревком? Яка поміч? - обурювався Левко, закашлюючись від самої згадки про те. - Ага, який, коли він започинається харківським урядом за наказом злочинців у смерті Леніна? Адже у Москві уже й сьогодні обільмовують та оглушують своєю ніби наслідувальною пропагандою дурнів і незнайців-простофіль, нацьковують маси, щоб ті допо­магали їм і танцювали під їхню дудку. Адже, - любив Левко зловживати цим словом, - назва їхніх клешневих облуд – Комінтерн! А він - оті ж тези Троцького про воєнний комунізм, даремну працю і експропріації! Той же головкізм!

Для Левка дії Комінтерну були заздалегідь загарбницькими, а комінтернівців Радека і Зінов’єва він вважав осліпленими бовванами, денікінцями і махновцями. Він навіть заперечував той факт, що в організації Комінтерну брав активну участь та підтримував його до кінця життя Ленін. Коли Пилип згадав врангелівців, як найбільших своїх ворогів, у боях         із якими втратив своє здоров’я, то Левко і йому заперечив:

-Врангель, Пилипку, то не чорносотенець Денікін, хоч і він із катів царських.

Мова перекинулася на Холодноярську Республіку, мусаватистів, дашнаків, на укапістів і боротьбістів, як бандитів тепер, на Таганрозький ревком на чолі із Василем Шахраєм. Левко повертав на своє, кляв на чому світ стоїть Раковського, перекинчиків Антонова-Овсієнка і Шумського, щобули за його словами то меншовиками, то більшовиками, а тепер перший став троцькістом, а інші - ухилістами.

Левко вважав, що вони тільки прислужці уряду у Москві, і Кремль, використавши їх, як і Троцького та інших, назвавши їх зрадниками і опортуністами, обплює і вишле або за кордон, або в Сибір, або ж розстріляє.

-В московському Кремлі іншого і бути не може, адже кілька вождів там ніколи не уживалося, - запевняв він присутніх. - Вони, як пацюки, вкинуті в кадуб, будуть їсти один одного доти, поки лишиться останній, а уже той, як найлютіший і