Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

class="book">— І Чеховський торочив тоді на прийомі, що більшовики не чіпатимуть нас… Що ж це коїться?

— Не знаю, Кохо. Ніби знову беруть у лещата нас.

— Як же так?

— Ми вже стільки разів відправляли ноту протесту до Москви. У відповідь тиша. Ось і Харків на початку січня взяли. Ми всі думали, що це авантюрист П’ятаков оголосив себе владою.

— Нічого не розумію, Володю.

— От і я. Кажуть, що з Курська увійшли вже більшовицькі армійські частини з росіян, латвійців і китайців. Набрали в Таращанський полк українських селян і кажуть, що це українські партизани. Та які українські, коли їх там щонайбільше третина? А все командування підпорядковується Троцькому й Леніну.

— От уже біда…

— А нам шлють відписки з Москви, що це українські більшовики воюють проти нас. Ленін називає це громадянською війною. Яка ж це громадянська, коли ви самі озброюєте проти нас армію?!

— Господи… Що ж тепер буде?

— Болбочан збунтувався. Відійшов до Полтави. Не слухає ні мене — голову Директорії, ні Петлюру. Встановив свої порядки, наче диктатор. Здає повіт за повітом, вимагає, щоб вели переговори з білогвардійцями… З білими! Знову про царя вести переговори? Повернути Романових?

— Якась каша. Чому ти мовчав?

— Утомлений дуже, бо не сплю, а все думаю. І про Київ думаю, про партію, про внутрішніх ворогів. І знов натикаюсь на те саме: сил нема. Нема тих сил, яких вимагає несподівана ситуація, до якої історія не підготувала нас. Ми тільки першокласники, а треба удавати із себе восьмикласників. І від цього й боляче, і соромно, і бере лють на кляту історію…

— Хіба немає виходу?

— Є. Звісно є, Кохо. Потрібно знову готуватися до війни…

— Що… Володю… Що нам… Боже… Боже…

Роза Яківна ще довго голосила, притискала долоньку до рота, ніби не бажала, щоб жодне негідне слово вирвалося звідти. Так вони і стояли посеред кімнати — дві дивні людини, самі собі незрозумілі.

Спати лягли вони пізно. Свічний недогарок іще довго тріпотів метеликом. Крилаті тіні пурхали по спальні, то піднімаючись на стелю, то падаючи, як шуліки, на підлогу. Володимир Кирилович знову дуже лаявся. Перепало всім — і більшовикам, і Петлюрі. Іноді він зіскакував з ліжка, тьопав босоніж по дубовому паркету. Роза Яківна нечасто бачила чоловіка в такому збудженому стані. Винниченко розмахував руками, говорив, що є всьому кінець, і він буде полум’яний, немов в останні дні. Потім одягав халат, сідав на стілець, закинувши ногу на ногу, нервово смикав ступнею.

Роза Яківна підходила до нього, гладила по голові, ніби маленького хлопчика. Жорстке волосся чоловіка пручалося жіночій долоньці, і кожне скуйовджене пасмо було схожим на стривожені думки. Володимир Кирилович бурчав, невдоволено чмокав, бурмотів іноді незв’язні слова. А Коха стояла біля нього, гладила по голові, намагаючись рівномірними рухами заспокоїти чоловіка. І тоді поступово, з кожним рухом її рука зменшувала внутрішній розряд у ньому; і замість того, щоб вибухнути блискавкою гучної лайки, стати згустком енергії ненависті, Володимир Кирилович замовкав. Це чарівне жіноче тепло — ніжна шкіра долоні, з довгими, ніби вигравіруваними лініями життя і смерті — приносила заспокоєння. Це було подібно до євангельського дива, в якому позбавлення болю — ключовий сюжетний мотив. Коха ще довго гладила чоловіка по голові, а той притулився до неї, припав до живота, немов шукав там стародавні відзвуки, що зародили життя в жіночому лоні. Коли вони знову лягли спати, Володимир Кирилович сказав лише одну фразу: «Не вірю більше цим більшовикам. Гірше гієни, гірше скаженого пса ці більшовики»…

Роза Яківна стояла перед столом. Думала про вчорашню розмову. Міркувала про чоловіка, який у годину сумнівів був схожий на хлопчика, що бажає вести хлопців на Дніпро, щоб на човні перепливти на Труханів острів. Але хлопці його мало слухали, адже човен протікав, а тим паче з’явився новий лідер, більш харизматичний — він підхоплював маленький прапор і вів хлопчиків у похід. Так усе й було. І єдине, що вона могла — це вгамувати на якийсь час полум’я у серці чоловіка.

Коха хмикнула, здивувавшись власним думкам. Узяла конверт зі старим листом, ще з 1915 року. Тонкий вишуканий почерк свідчив, що листа написано її рукою три роки тому. Господи, три роки — а здається, що промайнуло ціле життя! Що тільки не довелося їм пережити за цю трійку років?! Скільки нещасть! З того часу, як Володимир Кирилович захопився політикою, не було в них спокійного місяця, тижня, дня.

— Що ж відбувається з українською республікою? Хочуть убити її, як дитину, — сказала Роза Яківна й раптом зніяковіла від своїх же слів.

Вона насупилася. Тремтіння, що з’явилося десь біля серця, посилювалося від струн натягнутих нервів. Жінка піднесла лист ближче до очей і прочитала:

«Голубонько, я так хочу дитинку, кроха моя! (…) Як я люблю вже її, нашу дитину! Вона буде подібна до тебе, може, мені буде таке щастя… У мене буде твоя дитина. Ми її будемо виховувати так, як самі думаємо. Це вже було б такою страшною несправедливістю, що не можна витримати. Ти єдина людина, яка має право виховувати будучих людей. Таких, як ти, нема».

І тоді Роза Яківна згадала… Ні, не згадала — цей день ожив перед нею, наче хтось миттю переніс її на два роки назад. Тоді вона сиділа в московській квартирі, куди вони нещодавно переїхали з Києва, остерігаючись війни. Вона гладила свій живіт, розчепірювала пальці, якими намагалася вловити найменший рух у цьому закритому просторі. Вагітна, втомлена, худа — прикладала руку до живота, як кладуть долоню на річку, покриту льодом, щоб спробувати вловити хоча б найменший сплеск життя під крижаною кіркою. Рука-радар. І далі — пальцями, які притулилися до пупка, проводила лівіше, ще лівіше — Роза Яківна шукала стукіт серця її дитини, яка спочивала в жіночому лоні. І не чула жодного звуку.

Зневірившись, вона відвела руку від живота. В очах з’яви­лися сльози, наливалися, немов роса, а потім падали їй на сукню. І тоді, геть утративши віру, просочившись сумнівом і сумом, Роза Яківна різким рухом приклала долоню до живота, і миттю — легенький стук. Раз-раз. А потім більш ритмічно: стук-стук-стук. Ось дитина! Жива! Тут! Вона