Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

їх, птахи співали їм весільних пісень, а вітер поєднував їх обіймами. Як же це було давно! Як же близько! Цей вогонь в очах Володимира Кириловича ніколи їй не забути, тому що тільки полум’я любовне може спопелити й залишити живим. Вона знову всміхнулася, і тут її руки торкнулися іншого листа. Знову жорсткий скрип — і лист розгорнувся, наче мушля, що ховала у своєму череві перлину.

«Ти такий прекрасний, що в мене слів не вистачає дати тобі зрозуміти це! Ти гармонійний і сильний, жагучий і часом лагідний; ти надзвичайно рідкісна комбінація, ти вмієш радіти як дитина, для тебе хвилини живуть самі по собі, без усяких філософій, бо ти — прекрасний, здоровий витвір природи. І мені належить незаслужене щастя бути з тобою. Спасибі тобі, що ти дав мені це щастя, що ти дав мені змогу відчувати, розуміти й любити!.. Цілую ясні очі, лапи милі й шию біля вушка… Цілую руки твої за те, що написали мені… Твоя Коха».

Так! Ще раз так! — Роза Яківна любила свого чоловіка, як може тільки жінка зачаровуватись, тому що тонкі нитки її душі сплелися в дивовижний візерунок, немов троянда на павутині; і довгі тендітні смуги тяглися від неї до нього. Хіба можна було назвати це інакше, ніж любов? Хіба хто посмів би встати, як на суді, спростувати почуття Рози Яківни й назвати їх нещирими? Яка ж дивна штука — любов! Кожен може описувати її по-своєму; і буде тисяча описів, і всі вони правильні.

І тоді вона, зліплена з глини очікування, у своєму повненькому тілі утримуючи жіноче серце, яке кожним своїм стукотом допомагало зрозуміти, що їй необхідна любов; при своєму розумі, наповненому сухими думками дитинства, немов висохлими деревцями — недолюблена у свої ранні роки дівчинка — прокидалася в Розі Яківні й бажала лише одного — прийняття.

— Як ти любиш мене, Володю?

— Як світло любить темряву, бо вони нерозлучні.

— Коли так, то що ж може розлучити їх?

— Тільки час. Але навіть через сто років, коли перетворюсь на прах, я все одно шепотітиму в шелесті пилинок, як тебе люблю, Кохо.

— Хіба я почую твій шепіт, Володю?

— Так, адже ти станеш зірками, що розсипалися по небо­схилу діамантами.

— Тоді як ми побачимося, милий? Як ми зможемо відчути одне одного?

— Ми житимемо на сторінках моїх книжок. Ти і я. І ніхто не зможе розлучити нас, Кохо. Ніхто.

Роза Яківна раз по раз зверталася до свого чоловіка, а той гладив її руки, нахилявся і шепотів на вушко пристрасні слова. О, яка ж це була дивна любов! Скільки разів вона погоджувалася віддавати його в обійми іншої жінки, дивилася поблажливо на його інтрижки, бо думала, що він людина творча й любовні пригоди необхідні для його натхнення.

Які ж дивні справи! Таке міркування могло призвести когось до душевної хвороби, а когось спокусити своєю видимою простотою. Як Роза Яківна могла терпіти запах іншої жінки на своєму чоловікові? Якою волею вона стримувала ревнощі й розумні доводи про зраду? Яка ж дивна її любов, нагодована медом ніжності, покрита шаром патоки й… пронизана гострими стрілами зради. Роза Яківна вірила в нього, як вірять в язичеського ідола; прощають його дерев’яне мовчання; припадають до твердої плоті губами в пристрасному поцілунку. Віра може повністю змінити людину. Віра робить її кращою або гіршою. Чи віра може зробити третє — те, що вибрала собі Коха. Вона — єврейка по крові, жидівка, як тоді називали, — присягнулася Володимиру Кириловичу, що вивчить українську мову і в родині розмовлятимуть лише нею.

— Силою таланту твого ти зробиш те, чого не зробив іще ніхто. Я вірю в тебе всіма фібрами моєї душі. Треба суворіше ставитися до роботи, вимагати від тебе справді можна багато. Як до кохання, — говорила вона чоловікові.

— Так, так. Кохання — це зойк крові, це бездумний, непереможний голос тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний сірий попіл, — говорив Володимир Кирилович, і було незрозуміло, чи то він вигадує, чи говорить про себе.

Роза Яківна погладила аркуші, розклала листи, що залишилися, на столі. Підвелася, покликала прислугу. Гетьманський палац, у якому вони мешкали вже майже місяць, виявився цілком придатним для життя. Великі кімнати, прикрашені вишуканими предметами, що милують око — вази, картини, скульптури. Спочатку, коли Скоропадський утік, їй було незвично прокидатися на величезному ліжку, — були думки, що гетьман повернеться, застане їх у ліжку і вб’є на місці. Від цих думок вона одночасно лякалась і всміхалася. Що за дурниця лізе в голову? Павло Петрович зник, подейкують, що це Петлюра дав йому втекти. Але після нього в скарбниці залишилося три трильйони гривень, які накопичилися з валютних запасів. Ця новина розслабила всіх, особливо Володимира Кириловича, який казав, що нарешті в них є основа для побудови держави. Два тижні новий уряд проводив у банкетах та інших розважальних заходах. «Уряд соціальної справедливості Чеховського», як називав Кабінет міністрів Винниченко, планував проводити реформи, але поки що вони тільки радилися.

— Кохо, нам не потрібно робити все похапцем. Треба все обмізкувати, продумати, — говорив їй увесь минулий тиждень Володимир Кирилович.

— Тоді так і робіть, Володю. Ти повинен творити, адже люди можуть бути вільними, — підтакувала йому вона.

Ось і Новий рік минув, а потім Різдво. Настав загадковий 1919 рік. Дні швидкоплинного щастя. «Це чудовий час», — шепотіла вона чоловікові на вушко, тому що легке почуття наповнювало її. Якби надія могла матеріалізуватися, вони б пили її з високих келихів щодня.

Роза Яківна розглядала листи і згадувала вчорашню бурхливу розмову з чоловіком. Повернувшись пізно, Володимир Кирилович підійшов до неї, обняв за талію. Пригорнувся, немовби бажав злитися з її тілом раз і назавжди.

— На серці тривожно, Кохо.

— Що трапилося?

— Совєти наступають.

— Як? Ти ж казав, що коли Україна буде соціалістичною, то Ленін дасть нам спокій.

— Так, казав.