Рімантас Кміт - Хроніки Південного

мимру в якомусь кафе, а вона все одно би чекала, поки хтось їй трапиться з баблом, і всі мої інвестиції згоріли б разом з усіма дивідендами… Коли я приперся туди, пригадав, що тут проводиться шкільний конкурс богатирів, і я колись виступав за свою школу і урвав друге місце. Зовсім непогано, зважаючи на те, що я навіть не готувався.

У залі поки що темно, народ потрохи збирається, але всередину ще не пускають. Зустрічаю Вайдаса і ще пару друзяк з тренувань. Теж мені — репери знайшлися. Купили собі реперські джинси-лінари, кепки з широкими козирками натягнули. А я у джинсах Mawin, і єдиним моїм реперським акцентом могла бути футболка з капюшоном, витягнутим поверх шкірянки. Та в будь-якому випадку на репі я більше за них розуміюся. Якось перед одними змаганнями я приніс магнітофон з касетою, бо був фінал турніру, і потрібно було всіх завести. Грали проти латвійців, противні вони були, і жодного разу нам не вдавалося їх перемогти, але кожного разу із‑за несвідомих дурниць. Цього разу треба було зосередитися і нарешті зробити їх. Кажу, давайте я музон перед грою поставлю, якраз буде, щоб завестися. І запустив їм LL Cool J «I’m gonna knock you out». Вистачило декілька секунд, щоб усі розійшлися. Що за гівно нам тут запустив? — кажуть. І як я маю чутися? Самі ж вибрали мене капітаном команди… І як тепер їм пояснювати, що і як треба на майданчику робити? Ясно, що й цього разу просрали змагання латвійцям, і базару бути не могло про інше. Найбільше мені було досадливо не стільки через змагання, скільки через нашу команду. Мені здалися вони тупішими, ніж я вважав. Навіть ті, що ходили з плеєрами по вулицях, начебто вони не можуть без музики жити, і реп для них — сила, навіть ці мене не зрозуміли. Та що там той LL Cool J, вони навіть Snoop Dog не розуміють, а своїм дівкам вони досі «Ласковий май» пускають. Може, я занадто багато від них хочу. Певно, що я й сам жодних слів там не розумію, але ж не у словах тут сенс, головне — інтонація, яка всіх заводить. А «knock you out» — це все зрозуміло, я з того репу трохи вчуся англійської, а коли прийде час, поїду до Англії дивитися змагання, тоді мова буде потрібна.

Усі тремося біля дверей, доки не починається дощ. Тільки тоді нас запускають усередину. За квитки я віддав останні десять літів. По правді, перші й останні, бо тільки сьогодні я поміняв талони на перші справжні гроші — літи. Ну гаразд, думаю, ні грошей, ні дівки, ні своєї банди. «Помпи» теж немає ще. У залі темно, пускають незрозумілий музон, нічого не відбувається. Вайдас пропонує щось тяпнути. Він почувається круто, оскільки трусили всіх з голови до ніг, а йому вдалось пронести з собою. Якраз у той момент я побачив свою однокласницю Христю. «Що ти тут робиш?» Я міг би за нею тягатися цілу перерву, особливо коли після фізкультури вона не переодягалася і залишалася у трєніках. Костюмчик облягав її тіло, не так як в інших, які вдягалися в обвислі з «жатки», хоча такі тепер дуже модні. Якщо вдавалось Христю затиснути десь у куток, щоб полапати, здавалось, що торкаєш не тканину, а її шкіру. Христя була така як треба, вона займалася спортом, її фігурі нічого не бракувало. Однак сьогодні мені хотілося заховатися, бо замість радості я відчував лише сором. Напередодні, наприкінці навчального року ми поїхали з наметами на ночівлю. Наш і ще пару класів. Все йшло по плану, я взяв щось, щоб хильнути, і коли ми вже оформилися як слід, ми з нею вдвох опинились у наметі. Хоча подружка Христі від неї не відходила, часу ще було достатньо і я би щось придумав. По правді, я не знаю чий то був намет, бо я сам приїхав без намету. Усе закінчилось так, що під ранок я прокинувся у тому наметі сам. Сам, без дівок, і ніяк не міг згадати, чим все вночі завершилось. Я нічого не пам’ятав, прокинувся сам-один, а довкола мене було наригано. Той ранок краще й не згадувати, як і не бачити тої Христі. Хоча б до наступного навчального року.

«Помпа» з’являється на сцені, та весь бедлам на цьому не закінчується. Головна солістка Аврора MC, здається, п’яна в дрова, по пацанах не так видно. Можливо, що я й сам добре піддатий. Ясно, що танцювати, як у школі, тут ніхто не буде, але як слід поводитися, не зовсім зрозуміло. Ті, що більш піддаті, намагаються щось повторювати з MTV. Стоїмо, головами махаємо і слідом за всіма репуємо: «Ти не для нього, не для нього, не для нього». Проте все тут дратує: навколо ті псевдорепери з тренувань, голову не залишає думка, що десь тут Христя, а «Помпа», очевидно, лабає під фанеру. Ну все, думаю, задовбали мене — повне безглуздя. Ніби справжні репери, а лабають під фанеру …

«Все, що заробив, все віддаси…» — безперестанку лунало в моїй голові, коли я йшов додому під зливою. Я ніякому босу нічого не віддаю, але складається враження, що хтось забирає в мене все до останньої копійчини. І це просто кумарить. Ось тепер останні копійки я віддав «Помпі». Щось я роблю неправильно. Хтось мене намахує. І здається, що я чогось не можу збагнути. Єдина незіпсована думка залишилась — коли-небудь побачити змагання з Лому. Там не буде жодних театрів, ніякого фальшу, і псевдореперів з опущеними штанцями. Буде справжня річ. Чиста. Та нічого, завтра поїду в село. Там буде багато часу все обдумати.

13

Наступного дня я вже трусився у жовтому пазику дорогою до села. Туди автобус їздив два рази на тиждень, і в самому селі, по-правді, навіть не у селі, а можна сказати, що на хуторі, був телефон, однак я не пригадую, що коли-небудь з нього дзвонив комусь у місто. А тепер я взагалі не маю кому дзвонити, та й не хочу. Цього разу село мені навіть на користь — треба зробити перерву і добре поміркувати над тим, чого я хочу і як далі крутитися.

Загалом літо у селі — це той час, який необхідно якось перечекати. Тому чекав я тої осені аж до посиніння. Рахував кожен день, а вони були довжелезними, таке відчуття, наче час на селі завмер. Як усе зупинилось наприкінці дев’ятнадцятого століття, так і стоїть донині. З тією різницею, що в це минуле приїздять час від часу комбайни і трактори, туди провели електрику, підключили тєлік і почали показувати «Рабиню Ізауру», щоб усі могли побачити, що в них там те ж саме — людина скрізь, як раб.

У перші дні я ходив по селу як мішком прибитий. Ну, самі подумайте — там в нас, у Шяуляї, уже різні дива крокують просто з екрана MTV, з Нью-Йорку