Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

себе, приречену на нікчемне самотнє існування в цій клітці і в квартирці, обставленій старими меблями і прикрашеній хіба що бабусиним вишиванням та квітами в дешевих пластмасових горщиках.

— Було б краще, якби негарні і слабодухі люди помирали малими і не плуталися під ногами у сильних і вродливих, які вміють долати перепони й перемагати, — думає вона, змахуючи сльозу за сльозою на абияк полаковане підвіконня…

Аж раптом напрочуд великий жук вдарився в шибку і, на мить зомлівши, впав у райдужні тенета.

— Дочекалася! — несамохіть вигукнула Рося і, присунувши до себе крісло, сіла.

Арахна захвилювалася, але не кинулася притьмом до жука, а, полегенько перебираючи чіпкими волохатими лапками, покралася до нього. Павутина завібрувала: жук, отямившись, заборсався в ній. Але чим дужче він борсався, тим надійніше заплутувався. А павучиха, навпаки, зупинилася, завмерла. Зоддалека, з садистською насолодою споглядала, як красень у припорошеному золотистим пилком «малахітовому» жупані вловлює сам себе і, можливо, на комашиній мові переконувала його, що не варто аж так нервувати, бо тут, у веселковому гамаку, він матиме її, — моторну, турботливу, а також солодкий сон, що триватиме вічно. Він у відповідь, напевно, відщекнувся: «Стули пельку, кровопивко!» — і зашарпався відчайдушно, безглуздо… В цей мент Арахна завиграшки могла підкрастися до нього, очамрілого, і впорснути йому в черевце отруту. Але не підкралася. Мабуть, вважала, що ще не час, і терпляче чекала, коли той виб’ється з сили. Або ж раділа, що її мрія нарешті збулася: ось він — лапкою подати — літун-гордун, безвідповідальний запилювач квіток, ще живий, але фактично вже мертвий. І похваляла себе за майстерність і запопадливість. Думала: «Я спиватиму його довго-довго, і його коштовна шкура до морозів прикрашатиме мою домівку…»

— Щаслива! — заздрісно промимрила Рося. Аж тут рвучко дмухнув вітер і зірвав павутину разом з жуком та мрійливою Арахною.

Дівчина, співчутливо зойкнувши, побігла до виходу — поглянути, куди вони впали й чим скінчилася змага, але не встигла, бо на порозі вродилася Софійка й заторохтіла:

— Росько! Дай десять гривень. У Бількевича (це начальник) нині день народження, а ми забули. Зустріли його під кафе — ображеного, набурмосеного: «Не сподівався від вас такої зневаги!». Проте пообіцяв нам після роботи «поляну». Отже, треба купити щось недешеве. Дідько знає, що…

Рося мовчки потяглася до свого столика, дістала з гаманця червону купюру — наче від серця відірвала, бо саме Бількевич, якого вибавила бабуся-небіжка, взяв її на службу без хабара й у подальшому може або просунути в заступники, або послати… на біржу, а там чекають хіба що санітарок та прибиральниць.

Софійка вхопила гроші й вибігла з ощадкаси. Рося рушила за нею, аж затуркотів телефон. Модест.

— Добридень, Росю. Я чекатиму тебе після роботи у сквері, що за кінотеатром.

«Щось такого!» — зчудувалася дівчина, бо Модест ніколи не призначав їй побачення серед тижня, та ще й у людному місці, й забарилася з відповіддю. Бой-френд витлумачив її мовчання як незгоду й образився:

— Ти не хочеш мене бачити?

«Гадає, що я тільки те й роблю, що мрію про зустріч з ним», — з неочікуваним роздратуванням подумала Рося, проте заперечила йому, хоч і кислим голосом:

— Та ні, чому? Просто в Бількевича нині день народження. Треба відбути.

— Гулятимете, мабуть, до ночі, — невдоволено констатував Модест.

— Як вийде, — сухо відгукнулася Рося, намагаючись угадати, чому нині його голос збурює у ній не приязнь, а злість. Тому, що потелефонував пізніше, ніж зазвичай, чи тому, що призначає їй рантку в п’ятницю?

— Добре, — вловивши в голосі дівчини якісь нові, не притаманні їй нотки, згодився Модест. — Дзенькнеш мені під кінець забави, і я відпроваджу тебе.

«З мамусею посварився, або ж, навпаки, здобув наречену й хоче перед вінчанням переспати зі мною», — подумала Рося й запитала гостро, з викликом:

— Чого це раптом?

— А ти хіба не знаєш?

— Що я маю знати?

Модест повторив те, що вони вже чули вранці: вчора на Забудові…, а позавчора на Тернах…

«Турбується про мене, отже, я йому не байдужа», — степліла Рося, проте від супроводу відмовилася. Не хотілося їй, щоб Модест побачив її нетверезою і подумав, що вона, подібно іншим самотнім жінкам, попиває… Сказала:

— По-перше, я замешкую не на Забудові чи Тернах, а по-друге, не сподівалася тебе, а відтак не матиму чим тебе гостити.

Мовлячи це, вона мала надію, що бой-френд скаже: «Не турбуйся, ласонько, я закуплю все, що треба». Але він лише розчаровано сопнув:

— Шкода! — і поклав слухавку.

— Не вдалося повечеряти на шару, — ущипливо констатувала Рося і вибігла з ощадкаси, але не знайшла під вікном ні павутини, ні комах. Мабуть, вітер аідніс їх далі, під колеса машин.

«Поляна» була щедрою, гамірною, проте невеселою. Бількевич, ображений забудькуватістю підлеглих і подарунком — парфумом, вочевидь, дешевим, раз за разом наповнював чарки дорогою «Хортицею» і виголошував не так тости, як довгі сентиментальні промови про людську невдячність, жіночу безсердечність, прикру залежність людини, передовсім чоловіка, від свого глупого тіла, що живе якимось своїм, незбагненним життям, котре суперечить найсвятішим пориванням душі й пожаданням розуму.

— До чого це він? — пошепки запитала Рося Софійку.

— Кажуть, що його Настуня загуляла, бо він теє… не може, — з апетитом перемелюючи п’яту канапку з ікрою, відказала та.

— У тридцять років? — зчудувалася Рося.

— Еге! Заклинило фацетові. Мабуть, якась поробила йому, — співчутливо зиркнувши на шефа, пояснила Софійка. Той втрактував її позирк як загравання і посунув до неї. Міцно схопив своїми лапищами тоненький стан дівчини:

— Будемо танцювати. А ви бринькайте нам! — і поставив на її чоло слиняву печатку.

Жінки забринькали (впівголоса, бо ж на службі) «Ой, прийди, ой, прийди, я там буду. З моєї спідниці зробим буду…», — але танці тривали недовго. Бількевич, налетівши на крісло, гупнув разом з Софійкою на підлогу і зомлів.

Галюня Брик вирішила, що в нього інфаркт, і хотіла викликати