Стівен Девід Левітт - Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі

більше, але це було б нерозумно. «Маю під собою всіх отих нігерів, які прагнуть зайняти моє місце — розумієш, про що я? — пояснив він. — Тому, звичайно, я намагаюся піклуватися про них, але, знаєш, я мушу також демонструвати їм, хто тут бос. Треба всюди встигати першим, інакше ти не лідер. Якщо почнеш програвати й зазнавати втрат, вони почнуть вважати тебе слабаком і лайном».

На додачу до низької зарплати піхотинцям ще й доводилося працювати у жахливих умовах. По-перше, вони були змушені цілий день стирчати на перехресті вулиць, збуваючи свій товар обдовбаним наркоманам. (Самим членам банди настійно рекомендували не вживати свого товару, і ця рекомендація часто підкріплювалася кулаками, якщо така потреба виникала). Крім того, піхотинцям загрожував арешт чи дещо ще гірше — насильницькі напади. За допомогою фінансових документів банди та решти дослідницьких матеріалів Венкатеша можна обчислити показник несприятливих подій, що трапилися з членами банди Джей Ті за чотири роки. Результати виявилися навдивовижу похмурими. Якби ви всі ці чотири роки були членом банди під керівництвом Джей Ті, то за цей період вас могла би спіткати така доля:

Кількість арештів — 5,9

Кількість несмертельних ран чи травм (не враховуючи ушкоджень, завданих членами банди за порушення внутрішніх правил) — 2,4

Імовірність бути вбитим — 1/4

Імовірність бути вбитим — один до чотирьох! Порівняймо ці потенційні небезпеки з тими, що загрожують лісорубові, чию професію Бюро трудової статистики назвало найнебезпечнішою в Сполучених Штатах. Протягом чотирьох років американський лісоруб має лише одну можливість із двохсот загинути на роботі. Або порівняймо небезпеки роботи наркодилера з небезпеками, які чекають на мешканців камери смертників у Техасі, де страчують більше в’язнів, ніж у будь-якому іншому штаті США. Протягом 2003 року в Техасі було страчено двадцять чотири в’язні, або лише 5 % із тих п’ятисот засуджених, які перебували в камері смертників. А це означає, що ви маєте більше шансів померти, продаючи крек у Чиказьких багатоповерхівках, аніж сидячи в камері смертників у Техасі52.

Виникає слушне запитання: якщо торгівля креком є найнебезпечнішою роботою в Сполучених Штатах, а платять за неї лише три долари й тридцять центів на годину, то з якого ж дива люди за неї беруться?

Та з того самого дива, з якого гарненька сільська дівчина зі штату Вісконсин вирушає до Голлівуда. З тієї самої причини, з якої нападник шкільної футбольної команди прокидається о п’ятій ранку, щоб тягати штангу й гирі. Усі вони прагнуть успіху в надзвичайно конкурентній царині, де, якщо поталанить дістатися вершини, можна купатися в грошах (не кажучи вже про супутні славу та впливовість).

Дітям, які ростуть у багатоповерхівках південних мікрорайонів Чикаго, торгівля креком здається гламурною професією. А багато з них роботу ватажка банди — добре помітну й неймовірно прибуткову — без найменшого сумніву вважають найкращою роботою, про яку тільки можна мріяти. Якби ці дітлахи зростали в інших умовах, вони могли б мріяти про те, що подорослішають і стануть відомими письменниками чи економістами, але в мікрорайоні, де орудував Джей Ті, шлях до пристойних і законних професій заріс терном. П’ятдесят шість відсотків дітей із цього мікрорайону жили за межею бідності (порівняйте з середньостатистичним показником, що становив 18 %). Сімдесят вісім відсотків зростали в родинах без батька. Менше 5 % дорослого населення мікрорайону мали вищу освіту, а серед дорослих чоловіків роботу мав лише кожен третій. Середньорічний дохід у цьому мікрорайоні становив близько $15 000, значно менше половини середньостатистичного показника в США. У ті роки, коли Венкатеш жив із бандою, якою керував Джей Ті, піхотинці часто просили його допомогти їм влаштуватися на роботу, яку вважали «хорошою»: прибиральником або сторожем у Чиказькому університеті.

Проблема з продажем креку є такою самою, як і з будь-якою іншою гламурною професією: велика кількість людей змагається за вкрай обмежену кількість призів. Шансів заробити великі гроші в банді торговців було не набагато більше, ніж у сільської дівчини з Вісконсина стати кінозіркою, або у футболіста зі шкільної команди потрапити до Національної футбольної ліги. Але злочинці, як і всі інші, також реагують на стимули. Тому якщо потенційна винагорода буде достатньо великою, вони вишикуються в чергу з квартал завдовжки, сподіваючись на свій щасливий шанс. І тому в південних околицях Чикаго кількість людей, охочих продавати крек, значно переважала кількість вуличних перехресть.

Та майже всі ці майбутні наркобарони наштовхнулися на неминучий, як захід сонця, закон праці: там, де скупчується багато людей, охочих і здатних виконувати конкретну роботу, високих зарплат зазвичай не буває. Це — один із чотирьох важливих чинників, які визначають розмір зарплати. А решта три є такими: професійні навички, яких вимагає та чи інша праця, її непривабливість, а також попит на послуги, які ця робота задовольняє.

Нетривкий баланс між усіма цими чинникми дає змогу пояснити, наприклад, чому звичайна повія заробляє більше за звичайного архітектора. На перший погляд, такого не має бути. Адже архітектор, безсумнівно, є людиною більш кваліфікованою (у традиційному сенсі цього слова) та більш освіченою (знову ж таки — у загальноприйнятому сенсі цього слова). Але маленькі дівчатка не ростуть з мрією стати повіями, тому надходження кадрів у цій царині є відносно невеликим. Їхні «навички» (хоча й не завжди «спеціалізовані»), використовуються в дуже специфічному контексті. Ця робота є непривабливою й загрозливою щонайменше з двох причин: імовірність зазнати насильства і втрачена можливість мати стабільне сімейне життя. А як же з попитом? На це запитання можна відповісти так: радше архітектор скористається послугами повії, аніж навпаки.

У престижних галузях — кіно, спорт, музика і мода — діє інша динаміка. Навіть у престижних царинах нижчого рівня, як-от видавнича справа, реклама й засоби масової інформації, легіони талановитої молоді охоче беруться за важку й нецікаву роботу, що оплачується погано й вимагає беззастережної відданості. Помічник редактора у видавництві на Мангеттені, який заробляє 22 000 доларів за рік, нападник шкільної футбольної команди, який грає безоплатно, і неповнолітній торговець креком, який отримує три долари тридцять центів на годину — усі вони грають в одну й ту саму гру, що найкраще було б уявити як турнір.

Правила цього турніру є простими. Аби досягти вершини, треба розпочати з нижнього