Сергій Ухачевський - Казка старого мельника

— Чомусь мені здається, ти нині надто говіркий — сказав на те пан Адам. — Ще б зрозуміти, що ти там гавкаєш... — і пустив у нього стрілу.

Чорний Ватажок розвіявся хмаркою диму. Замість нього на землі залишилось потішне цуценятко. Його на руки підхопив Довбня.

— Будеш тепер мені служити... — сказав і погладив по голівці. — Вірно і довго.

Цуценятко у відповідь зло загарчало.

— Нічого, погарчиш, та й звикнеш. Добром навіть такого, як ти, можна приручити...

Миколка радісно підбіг до Христини і обійняв її. Вона ніжно пригорнулася до нього. Так і завмерли вони посеред табору під зацікавленими поглядами звільнених бранців.

Пан Адам зворушено витер сльозу, що набігла, і сказав:

— Ану, вояцтво моє славне, розчистіть тут галявину і тягніть із запасів поганських мед! Вип’ємо за наших героїв Христину і Миколку! Вони порятували нас, не дали зжерти песиголовцям!

Ті кинулися виконувати. Викотили бочки з медом. Поставили кошики з цукерками, горіхами та медяниками.

На що Перець сказав Довбні:

— Ні, цього їсти не буду, загодували кляті песиголовці — щодня тільки солодощі...

— Я теж, пане Перцю, — заявив Довбня, заховавши цуценя за пазуху. — Загодували кляті, що штані на череві не сходяться.

Його під бік штовхнула Парасчина сестра, Довбня аж підплигнув на місці, і заявила:

— А я буду їсти, день і ніч би ласувала!

Довбня глянув на неї масними очками. Узяв кошика з медяниками і подав молодичці.

— Пригощайтеся, пані... — промовив залицяльно.

Та взяла у кожну руку по медянику і з розгону розцілувала Довбню. Народ, що зібрався на галявинці, весело розсміявся.

Та тут із лісу, ламаючи гілля, вийшла Параска. Вона тягнула за собою на мотузці гармату. За нею плівся Іван з важким мішком за спиною.

— Ти ба... — обурився захекано Іван. — Без нас гуляють! А ми ж воювали, голови трохи не поклали!

Пан Адам жестом запросив Івана до трапези:

— То прошу до нас, воячку, меду вистачить на всіх!

Параска, побачивши сестру, кинулась до неї, не кидаючи гармату:

— Сестронько!.. Та що ж це ти піддалася нелюдам, як це ти могла?!

Варвара, здивовано розкривши рота, запитала:

— А гармата тобі навіщо, сестро?

— Та ж визволяти всіх іду! — Та до Миколки з Христиною загукала: — Щось ви забарилися! Ми думали, що зараз як влупимо по нечестивцям талярами...

А ті собі стояли, обійнявшись, мов голубки, біля пана Адама і сміялись з Параски та Івана...

Ось і казці кінець, а хто слухав — молодець... — закінчив Мельник свою розповідь. — Скоро світатиме, хлоп’ята, треба трохи й поспати...

Хлопці, зачаровані казкою, перевели подих.

— А весілля? Як же без весілля? — раптом пригадав Сергійко.

— А й правда, весілля відгуляли славне. Сам гетьман приїхав на весілля, а це вже було після війни з москалями. На тій війні Миколка відзначився, добре воював, за це його зробили шляхтичем. Гуляли вони весілля не один день. А потім зажили з Христиною довго і щасливо.

— А золото? — поцікавився Андрійко. — Вони знайшли золото песиголовців?

— Як же без золота! Утім, Христина з Миколкою відмовилися його брати. Нечисте воно. Шляхтичі, котрі спокусилися на те золото, щастя не здобули. Хто потрапив у полон, хто голову поклав, інші перекинулися до ворогів і там згинули. Таке золото не приносить щастя...

— А що Параска з Іваном? — один наперед одного допитувались хлопці.

— О-о-о-о! У них народилися діти. Справжні вояки. Коли настала козаччина, усі вони пішли на Січ і довго та славно воювали з ворогами України.

Андрійко на те сказав, перекривлюючи Івана:

— Ти ба...

Хлопці зареготали і продовжили допитуватись:

— А Парасчина сестра?

— А вона собі вподобала пана Довбню, і тому вже нікуди було подітися! Оженився на ній, старий гультіпака!

— А той песик, якого він узяв, той, що був Чорним Ватажком? Він більше не обертався песиголовцем?

— Потім його Миколка собі забрав, — кивнув Мельник у бік коней, які паслися. — Славним собакою став, досі за кіньми доглядає...

Хлопці зачудовано перевели погляди на пасовисько, де лежав між кіньми величезний чорний пес. На що, немов підтверджуючи правду слів Мельника, відгукнувся фирканням вороний коник. Хлопці на те тільки розсміялись, мовляв, Мельник жартує.

— Ось така історія... Гаразд, хлопці, годі, час спати, бо завтра вас не добудишся. А день — довгий. Треба батькам допомагати, а то будуть мене сварити, що я вам байки всю ніч розповідав.

Хлопці неохоче встали та й побрели до возів, де спали їхні батьки.

З млина, розбуджена дзвінким дитячим сміхом, вийшла дружина Мельника, з прохолоди кутаючись у хустину. Сіла поруч з чоловіком біля вогню.