Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

дві літні парафіянки на передніх лавах сиділи, молитовно перебираючи свої чотки. На дальній примостилася я. Прийти до костелу спало мені на думку ще вранці. Зрештою, це ж не приватна територія. А бажання зрозуміти зв’язок між моїми видіннями та реальним отцем Люком не давало спокою. До того ж вікарій, що сам шукав зустрічі зі мною більше тижня тому, так і не навідався до архіву... Пропав інтерес до пошуку церковних документів? Чи, може, відлякали умови, в яких довелося б працювати?

«Ну добре, — міркувала я. — Можливо, він був відсутній. Я ж бачила, як він чимчикував того дощового дня до костелу, тримаючи у руках валізу... Але після пригоди з парасолею минуло вже кілька днів... Чому ж він не прийшов?»

Я не планувала, що зустріну отця Люка отак запросто у самому костелі, хоча й сподівалася, що мені пощастить. Та все склалося навіть краще, ніж я гадала.

Він з’явився з бічних дверей із записником в руках. Чорна сутана додавала елегантності його худорлявій, але міцній статурі.

Та ось він розгорнув свій записник, зсунув окуляри на носа і вмить перетворився з молодого елегантного чоловіка на заучку-бурсака. Я не втримала посмішки.

Тим часом отець Люк почав обходити зал костелу, заглядаючи кудись вгору, на високі стіни, й занотовуючи щось у свій записник. Я лише за мить зрозуміла, що саме, коли прослідкувала за його поглядом: через затяжні осінні дощі старий дах почав підтікати й стіни «зацвіли», особливо в закапелках, де завжди панували сутінки.

Мабуть, він мав зробити якийсь звіт або перевірити, де потрібен ремонт стелі.

Отець Люк просувався все ближче і ближче до моєї лави, і я вже було пожалкувала, що наважилася прийти до костелу. Правда, ще залишався шанс піти звідси непоміченою.

— Едіто?

Поки я вагалася, він таки розгледів і впізнав мене. Кілька кроків, — і отець Люк вже стоїть поруч зі мною.

— Радий Вас побачити знову, — проказав він приязно. — Ви дозволите? — додав, вказуючи на вільне місце біля мене.

— Так, звичайно, — відповіла я.

Отець Люк присів на лаву, поклавши записник поряд. Його довгі, наче у піаніста, пальці сплелися між собою, і я знову побачила на одному з них єзуїтський срібний перстень із монограмою.

— Мушу вибачитися, Едіто, — почав він просто. — Я мав терміново відбути до Варшави, тож не було змоги попередити Вас, що роботу доведеться відкласти на тиждень. Але ось справи залагоджено і я готовий хоч завтра узятися...

— О, то не страшно, — відповіла я. — Усі документи, пов’язані з діяльністю костелу, котрі мені вдалося знайти за ці дні у тому рейваху, я відкладала окремо, тож навіть коли поїду з міста, Ви з легкістю зможете їх переглянути.

— Поїдете з міста? — перепитав отець Люк. — Надовго?

— Ну... назавжди, — відповіла я, відчуваючи якусь збентеженість у його тоні. — Це просто відрядження, що затягнулося... На жаль, я не місцева і моя робота у архіві — лише завдання, яке я мушу виконати і повернутися до столиці, додому...

— Шкода... — сказав він. — Тоді мені доведеться відкласти деякі справи, аби мати можливість поспілкуватися та попрацювати з Вами, як я й планував. Мені дуже не вистачає товариства моїх колег з Григоріанського університету. Оце я і їздив на зустріч із ними до Варшави, адже останні п’ять років я присвятив викладацькій та науковій роботі... А цей дім Божий потребує не тільки молитов і проповідей, але й просто робочих рук... Тож із викладача я мусив перетворитися на господарника, що не усім до снаги зробити одразу. Мені так точно.

— А що Ви робите з оцим записником? Ревізію? Невже переписуєте церковне начиння? — поцікавилася я тим часом.

— Ні, ні... — похитав головою отець Люк. — Занотовую, де необхідно зробити ремонт. Он бачите сповідальню? За нею стіна вкрилася пліснявою...

— Шкода... — проказала я, перевівши погляд туди, куди вказував отець Люк. — Вона дуже гарна, червоного дерева, якщо не помиляюся.

Вікарій кивнув.

— Так, червоного. До того ж старовинна і важка. Я навіть з місця не зміг її зрушити. А волога і цвіль можуть її добряче попсувати... Тож доведеться покликати когось на допомогу, аби відсунути подалі від стіни, поки дах не полатають.

— Її не зрушать з місця і п’ятеро здорових чоловіків... — промовила я.

Оцінити вагу сповідальні було на відстані складно, але відсунути цю «бандуру» справді не так просто...

— А як Вам місто, отче? — поцікавилася я. — Чула, Ви не так давно прибули сюди.

— Що? — перепитав вікарій трохи розгублено, наче замислився про щось своє. — А-а-а, так, місто... На жаль, у мене не було достатньо часу, аби помилуватися місцевою архітектурою та краєвидами, — мовив він. — Відколи я тут, не вдалося ні разу... Але я читав дещо! Тут, при костелі, є непогана бібліотека. Багато сучасних книг про історію міста і замку... Є навіть старовинні фоліанти...

— Тоді Вам обов’язково треба порівняти, пане вікарію, написане з реальністю! — Я піднялася, бо, на відміну від отих жіночок, була одягнута досить легко і відчула, що починаю замерзати.

— То Ви вже йдете? — запитав вікарій, і собі піднімаючись. В його сірих очах, схованих за скельцями окулярів, майнуло щось схоже на розчарування.