Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

— Так, мені пора. Ми ж іще побачимось, пане вікарію!

Він хитнув головою.

Погляд сірих очей отця Люка раптом прояснів.

— Буду завтра обов’язково!

Та я вже прямувала до важких різьблених дверей костелу.

Темрява, змішана з густим туманом, влягалася на кривих вуличках Старого Міста. Тільки жовті плями ліхтарів і фари автомобілів додавали цій флегматичній картині життя. Поодинокі перехожі, ковзаючи, поспішали додому. Наче для більш готичного антуражу годинник на міській ратуші голосно пробив дев’яту.

Я вдихнула холодне повітря. Пахло снігом, який ще не випав...

І все ж таки цікаво, що змусило його податися у католицькі священики?

Якщо він завтра прийде до архіву, обов’язково запитаю.

Едіта пішла так швидко, що він не встиг попрощатися як слід. Можна було б наздогнати її, але ж... гм... Католицький священик, що, підібравши сутану, намагається наздогнати молоду прихожанку, — м’яко кажучи, дивна картина.

Отець Люк струснув головою, проганяючи ці думки, взяв із лави свій записник і швидким кроком попрямував до сповідальні. Його чекають справи, і непогано було б покликати кількох братчиків-ченців на допомогу. Сам-один він не впорається, це вже зрозуміло!

Раптом вікарій зупинився. Що за дивина? Ні, йому не здалося: різьблена сповідальня, котра ще п’ять хвилин тому стояла впритул до стіни, була відсунута убік на добрих три кроки! Тепер навіть огрядний брат Юзеф міг завиграшки пройти між сповідальнею і стіною! Коли?.. Як?.. Хто?..

Вікарій зняв окуляри і оглянув сповідальню ще раз. Озирнувся. Літні парафіянки побожно перебирали свої чотки. Та не могла ж вона сама посунутися! Навіть якби хтось узявся совати сповідальню під час його розмови з Едітою, не помітити цього було б просто неможливо! Сповідальня ж постійно знаходилася у полі його зору!

Намагаючись не привернути увагу стареньких, вікарій втретє оглянув місце, де сталося диво, намагаючись знайти хоч якесь логічне пояснення тому, що трапилося. Даремно! Тільки на кам’яній підлозі залишився білий слід, наче хтось щосили штовхав сповідальню подалі від стіни.

анкові сутінки поволі розступалися. Я, поспішаючи, зійшла з тротуару на доріжку з гравію, аби не послизнутися на гладкій від нічної вологи бруківці.

Сьогодні п’ятниця, і я напередодні вихідних вирішила прийти на роботу раніше. Директорка архіву, неначе впевнившись у тому, що у мене немає мети обкрадати архівне сховище, нарешті спромоглася виписати мені дублікат ключа від вхідних дверей, і тепер я могла розпочинати роботу раніше за всіх, не залежачи від працівників архіву, а отже і додому могла повертатися раніше.

Ковзнувши ключем по замковій шпарині, я зрозуміла, що не все так просто і відчинити старі двері архіву мені навряд чи вдасться самотужки. Обережно спробувала знову крутнути ключем вліво, потім вправо... Куди там! Він ледве повертався...

— От же ж дідько! — пробурмотіла я собі під носа. — Схоже, я щось зробила цьому замку і тепер матиму ще й неприємності від директорки!

— Негоже згадувати ворога роду людського з самого ранку, — раптом почула я над вухом й аж підстрибнула від несподіванки. Рвучко повернулася, мало не послизнувшись на обмерзлій бруківці. Хтось мене схопив і втримав на ногах. Постать у темній сутані... Отець Люк!

— Якщо дозволите, я спробую допомогти відчинити цей замок...

— Отче... Ви мене налякали! — майже розгублено вигукнула я, звівши очі на нього. — Що Ви робите тут о цій порі?

— Йду на вранішню месу, — відповів він із тією ж дивною посмішкою, забираючи мою руку зі злощасного ключа, що застряг у замковій щілині. — Костел поряд із архівним сховищем, тож я просто проходив повз. А чому Ви так рано прийшли на роботу? — поцікавився він. Не зводячи з мене погляду, обережно, наче намацуючи зазубринами ключа замкові нутрощі, отець Люк спробував порухати самим ключем. Натиснув на нього, трохи відсунув назад і повільно крутнув убік. Нерухомий у моїх руках, ключ раптом піддався і поволі повернувся у замковій щілині. Потім ще і ще раз... У замку щось клацнуло, і двері прочинилися.

— Вирішила попрацювати, доки нікого немає... — зніяковіло відповіла я. — Дякую, що допомогли відчинити ці кляті двері.

— Ну-ну, це всього лиш задубілий на холоді замковий механізм, який до того ж, схоже, давно ніхто не змащував, — відповів отець Люк, простягаючи мені ключа. — Якщо Ви не проти, Едіто, як і казав, я прийду одразу після меси до архіву.

— Добре...

Ото й усе. Священик пішов собі далі, до костелу, а я, спантеличена, продовжувала ще якусь мить стояти перед відчиненими дверима. Увійшовши, зачинила їх за собою. Це вже було нескладно.

У сховищі майже темно. Тож я, присвічуючи собі мобільником, піднялася нагору, до свого «кабінету», прочинила двері, увімкнула світло... І тут я зрозуміла, що сама нізащо не спущусь униз, у глуху темінь підвалів архіву. І про що я тільки думала?! Невже збиралася у тій моторошній тиші працювати до приходу решти працівників?

«Саме так!» — проказало моє сумління. Вмикачі всі на щитку при вході, тож ввімкнути світло поверхом нижче та у підвалі буде