Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

— Додому ще не йдете?

Потерта канцелярська папка знову лягає мені на коліна.

Я майже нічого не встигла переглянути, окрім пожовклого аркуша з побляклою смершівською печаткою у лівому верхньому кутку, з численними помітками та резолюціями. Та він, направду, на мільйон, бо то не просто аркуш, а перелік! Перелік тамплієрівських клейнодів, які я без вагань упізнала за цим детально складеним документом.

7 червня 1945 року.

Відділ контррозвідки «СМЕРЧІ» 5-ї ударної армії.

Товаришу Васильєву.

Акт.

Надсилаю Вам перелік вилучених у ворога цінностей, підготовлених до вивозу у Німеччину з окупованого міста К.-Подільського. А саме: ритуальні предмети церковного призначення, викрадені ворогом з єзуїтського храму. З них:

84 книги 1453-1647 рр., видані латиною, мають сигнатури К.-Подільської єпархії і єзуїтського храму;

картина із зображенням лицарів в старовинній золоченій рамі;

9 підсвічників XVI-XVII ст. срібних;

престольне розп’яття, оздоблене, ймовірно, дорогоцінними каменями;

6 печаток, дві з них скріплені ланцюжком, на них зображення двох вершників та куполи храму;

одинарна печатка з кільцем;

печатка на срібній каблучці;

дві печатки на бронзових каблучках.

Усі предмети належить передати в державний архів м. Κ.-Подільський для подальшого зберігання.

Начальник відділу контррозвідки «СМЕРШ» 5-ї ударної армії, полковник Олександр Карпенко.

З усього тексту поглядом вибираю рядок, де йдеться про печатки із символами тамплієрів та про те, що всі ці перелічені артефакти мають знаходитися в державному міському архіві... Себто там, де я їх і надибала свого часу!

Виринаю зі своїх роздумів.

— Треба йти... — відповідаю без особливого ентузіазму. Спускаюся з підвіконня.

І справді, чого я тут сиджу? Вдома мені точно ніхто не завадить розібратися у цих записах. Тільки от змокну до нитки навіть під парасолею, поки ітиму. Та вибору немає... До будинку ходу — всього нічого. Не викликати ж таксі!

Вже переступивши поріг мого тимчасового помешкання, стріпую на килим мокру парасолю і кладу її, розгорнуту, у куток: нехай висохне до ранку. Сама ж — зуб на зуб не потрапляє — думаю лише про одне: швидше б прийняти гарячу ванну, зігрітися і нарешті засісти за ті документи! Попри офіційну заборону виносити з архіву будь-що без дозволу директорки я все ж таки взяла їх додому. Зрештою, кому відомо про цю папку, окрім мене? Нікому! Тому, поки я не внесла її наповнення до реєстру, мовчатиму та вивчу у спокійній обстановці...

Засинаю пізно, десь о третій. Просто з папкою у руках. Вночі мені знову сниться мій звичний сон... Тільки от гадати, хто той вершник, мені вже не потрібно. Я чітко бачу обличчя вікарія, отця Люка. Суворий погляд з-під великої хутряної шапки і стиснуті вуста, що наче застигли від холоду блідою хвилею. Бачу дівчинку у хутряній накидці, що тулиться до грудей вершника, чую завивання вовків, змішане із завиванням вітру... У це виття стихії і диких звірів вплітається ще один звук — звук людського голосу. Він проривається крізь вітер, наче здаля, і я помічаю того, хто раніше ніколи не приходив у це видіння — ще одного вершника. Він мчить позаду, у його руці чмихає іскрами смоляник... «Обережно, мессіре, сторожа нормандських долин!» — гукає він. І все розпливається, змішується і тане. Я прокидаюся.

— «Сторожа нормандських долин...» — повторюю дорогою на роботу вранці. — Що воно таке? Незрозуміло...

* * *

У костелі майже порожньо — будній день... Тільки