Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

собі на коліна гарячу каву, вмощуюся зручніше, загортаюся у теплий палантин та повертаюся до моєї таємної знахідки. Стара канцелярська папка з проштампованими пожовклими документами раніше належала смершівцю, якомусь лейтенанту Антону Люблінському. Про це засвідчує його автограф, зроблений на внутрішній частині палітурки синім хімічним олівцем. Я знайшла її випадково серед купи інших обгорілих паперів.

Несказанна удача, бо цій папці було простіше згоріти у пожежі чи назавжди зникнути, розчинитися, як і багатьом іншим документам, котрих тепер годі й шукати... Аж ні, вціліла! Подумати тільки, що я знайшла її! Наче незнайомий мені лейтенант СМЕРШу Антон Люблінський наперед потурбувався, аби якомога більше пазлів цієї загадки зійшлися одразу і полегшили мені роботу.

У папці були якісь документи, наспіх підшиті клаптики паперу з нотатками, зробленими нашвидкуруч, а ще...

Гм... У згорілому архіві могли залишитися й інші докази, але чи вціліли вони?

— Грім у листопаді — погана прикмета! — голос тітки Галини, архівної прибиральниці, змушує мене виринути із власних роздумів. — Нізащо у таку негоду не вийшла б на вулицю без потреби, — озивається вона знову. — Мабуть, ночуватимемо сьогодні в архіві обидві...

— А люди он ходять під дощем і нічого! — посміхаюся я, вказуючи прибиральниці кивком голови на здоровенну чоловічу парасолю, під якою хтось енергійно крокує повз архів. Розгледіти згори перехожого краще не можу — заважає крислата парасоля. Всипана гравієм доріжка скрипить під швидкими пружними кроками перехожого. За мить він вже проходить під вікном мого «кабінету». Мабуть, добряче спізнюється, бо не йде, а, здається, летить над скрипучою доріжкою з гравію. Раптом з-під чорного кола парасолі вигулькує щось схоже на довгу чорну спідницю...

Коли його постать трохи віддаляється, стає зрозуміло, що то священик, а те, що нагадувало мені чорну спідницю, були краї сутани.

— Наш новий вікарій, — промовляє тітка Галина, і собі ледь глянувши крізь вікно униз. — Упізнаю його здоровенну чорну парасолю. І ходу. Як по плацу марширує, — додає вона після невеличкої паузи. — Мабуть, поспішає на вечірню месу...

За мить вона зітхає і знизує плечима.

— І що їх змушує давати ту обітницю безшлюбності? — проказує, наче сама до себе.

Вікарій? Невже отець Люк?

Я відкладаю смершівську папку, бо розумію, що попрацювати «ще трошки» мені вже не вдасться. Тітка Галина безцеремонно грюкає стільцями, пересуває їх туди-сюди... Доведеться тихенько заховати документи у сумку та переглянути удома.

Прибиральниця енергійно натирає стару дерев’яну підлогу і, звичайно, нічого не помічає... Раптом рвучкий порив вітру вигинає парасолю панотця навиворіт, вихоплює її з руки і з силою кидає об землю.

Це стається знову, хоч я і не бажаю свідомо нічого такого робити...

Ну ось, тепер я можу його добре роздивитися: це справді отець Люк. Правда, у більш звичній для місцевих священиків сутані, а не у своєму елегантному чорному костюмі з білим прямокутником комірця. В одній руці валіза. То його, видно, просто не було у місті. А у іншій...

У цю мить його парасоля немов божеволіє: підстрибує, вигинається і котиться великим чорним колесом назад по доріжці із гравію, просто під вікно, з якого за всім, що відбувається, спостерігаю я...

Не знаю, чи католицькі священики займаються спортом, але цей панотець досить спритний: крутнувся на місці і, підібравши краї сутани, кидається наздоганяти утікачку. А її, наче перекотиполе, вітром жене все далі, на проїжджу частину.

Отець із грацією кугуара робить стрибок і вправно ловить парасолю у ту саму мить, коли вона ось-ось має викотитися на дорогу, простісінько під колеса автівки.

Промоклий під рясним дощем священик знову розгортає її над собою. Підіймає голову і на якусь мить ми зустрічаємося з ним поглядами.

Чи то мені здається, чи справді так, але він злегка усміхається, помітивши мене на підвіконні. Але я не можу стверджувати напевне. Може, отець Люк просто злий, що вимок до нитки так по-дурному, і то не посмішка, а його обличчя кривиться від роздратування? Я знову повертаюся у моє нічне сум’яття. Вершник із моїх видінь з обличчям місцевого священика! Можливо, той сон був якраз до цієї пригоди з парасолею?

Зрештою, даремно тоді отець Люк видався мені таким ввічливим. Мав би хоч привітатися для пристойності! Звичайно, після перегонів із парасолею під дощем йому було не до реверансів. А може, він мене просто не впізнав за склом?

— Так, це справді вікарій, — констатую стримано для тітки Галини. — Він приходив до архіву нещодавно. Шукає документи, пов’язані з діяльністю костелу...

— Красунчик! — прицмокує язиком прибиральниця, що якраз встигла побачити щасливий фінал повернення парасолі-втікачки до рук її господаря.

— Ми із сусідкою Нелькою ходимо до костелу. Там чули, що він чи то німець, чи то француз... Але добре розмовляє польською та російською. Місіонер, чи як там їх називають... Ім’я у нього дивне таке... — прибиральниця наморщує лоба. — Ніяк не запам’ятаю... Пані Едіто... — не вгаває вона. — А Ваше ймення теж не зовсім наше... То хто Вас так назвав?

— Бабуся, — відповідаю.

— Невже на честь Едіти П’єхи?

— Саме так, — відповідаю, а в душі сміюся.

Тим часом за вікном священик встигає зайти за ріг будівлі. Разом зі здоровенною парасолею він наче розчиняється у темному проході костелу...

Даю собі ще один шанс попрацювати, — може, тітка Галина нарешті залишить мене у спокої...