Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

Мій вид — старі джинси, тепла кофта і хутряна камізелька, геть у пилюці і кіптяві, — тому підтвердження, але, здається, несподіваного візитера не лякає змальована мною перспектива забруднитися по самісінькі вуха.

— Звичайно, — киває він. — Тутешні архіви дуже відрізняються від тих, у яких мені доводилося бувати. Але тим воно цікавіше. Чи не так? Який інтерес сидіти в комфортному, добре освітленому приміщенні і за допомогою різних сучасних ґаджетів вивчати старі документи, перегортати пожовклі сторінки книг? Інша справа тут: похмуро, вогко, загадково... Словом, абсолютно підходяща атмосфера.

Отець Люк поволі обвів поглядом простір сховища, та вже за мить наткнувся на густий морок у найближчому кутку.

— Знущаєтеся? — розсміялася я. — Може, атмосфера й підходяща. Але в таких місцях зберігати старовинні документи не можна. А ці пролежали тут...

— Ну, пані Едіто, то о котрій мені можна прийти сюди, скажімо, завтра? — поцікавився отець Люк, не відкладаючи справи у довгий ящик.

— О дев’ятій. Розпочинаю роботу о дев’ятій, — зітхнула я. Дурна винувата посмішка знову з’явилася на моєму обличчі. — Розпочинала б раніше, але о восьмій тут все ще зачинено.

— Тоді до завтра! — посміхнувся і він у відповідь.

— Тоді... до завтра, святий отче! — повторила я луною.

— Чудово! — отець Люк попрямував до східців, цього разу майже обережно.

Я знизила плечима, проводжаючи його поглядом, поки він підіймався кам’яними східцями.

Схоже, тепер мені нудно не буде.

Перспектива проводити архівні пошуки в компанії священика за інших обставин видалася б мені досить оригінальною. І хоч отець Люк в своєму елегантному вбранні аж ніяк не пасував до убогого інтер’єру архівного сховища, я б залюбки погодилася на таке цікавезне й незвичне товариство, хоча й розуміла: він буде відволікати мене від моїх власних пошуків...

А якщо вдасться-таки відшукати? Нащо ж мені, питається, сторонній свідок?

Однак боялася я марно. Наступного дня отець Люк не з’явився. Не з’явився і через три дні... Так минув тиждень, і я, спочатку трохи збентежена тим, що священик може не дотримувати слова, почала поволі забувати про його дивний візит до архівного сховища.

Вчора я натрапила на слід. Знайшла стару обгорілу папку із документами якогось смершівця.

А вночі це сталося знову: привидівся вершник на білому коні, що мчав по засніженому простору. Напівсон-напіввидіння, — я не могла розібрати достеменно. Але цього разу все, що я бачила, було ще реалістичніше, ніж будь-коли.

Я відчувала холод на своєму обличчі, відчувала, як дубіють мої ноги. Так, наче я стою босоніж у сніговому заметі. Чула завивання вовків, змішане із завиванням хурделиці...

Прокинулася в холодному поту і довго не могла ні заснути, ні зігрітися, поки не заварила собі трав’яного чаю з краплиною забутого колишніми постояльцями кампарі. І тут, вкрившись із головою ковдрою і насолоджуючись теплом, яке поступово розливалося по тілу, я раптом зрозуміла, чиє обличчя має вершник, котрого я постійно бачу в моїх снах та видіннях. Обличчя отця Люка! Священика, який приходив нещодавно до мене в архівне сховище...

Вранці, перестрибуючи через калюжі, я бігла на роботу і намагалася пояснити собі химерність мого нічного видіння. До чого тут отець Люк? Певно, підсвідомість зіграла зі мною один зі своїх жартів.

Раз по раз протягом дня я знову подумки поверталася у мій сон, пригадуючи нічне здивування від того, наскільки точно риси обличчя отця Люка співпадають із рисами обличчя вершника із моїх видінь.

У сховищі нарешті відремонтували й ввімкнули опалення, та спускатися до підземелля не хотілося. До того ж дорогою до архіву я зайшла в одну із численних сувенірних крамничок Старого Міста і придбала ароматичну лампу, свічки-таблетки й масло помаранчу.

Похмурий інтер’єр мого «кабінету» раптом став цілком привітним і затишним, а повітря наповнилося теплом і помаранчевим, майже різдвяним духом...

Тим часом погода на вулиці псувалася все більше. Сизі хмари клаптями чіплялися за димарі і дахи Старого Міста. Наче куделя, обмотувалися навколо Золотої Мадонни, що височіла на верхівці мінарету, наштрикувалися на хрест дзвіниці кафедрального костелу, проривалися дірами, крізь які від самого ранку лив сірий дощ.

Робочий день добігав свого завершення, а я все ще переглядала винесені з підвалу вцілілі документи, папки й книги, що стосами лежали переді мною на широкому підвіконні. До кожного з цих документів я мала зробити короткий опис-анотацію, а потім внести у архівний реєстр. Завтра я за це і візьмуся, аби хоч якось відтягнути моє повернення до того похмурого підвалу.

А тим часом на вулиці гримнуло так, що аж скло задрижало.

Кажуть, грім у листопаді — це недобре... і я вірю у такі прикмети. Однак коли зручно сидиш на підвіконні зачиненого вікна, негода за склом видається лише полотном, намальованим рукою знервованого художника.

Як подумаю, що доведеться знову виходити під той крижаний дощ, то бажання повертатися у моє тимчасове помешкання, невеличку квартирку на третьому поверсі, котру винаймаю, одразу зникає. Вона коштує мені, як героїн, але я навмисне відмовилася від дешевенького готельного номера, передбаченого угодою.

Моя квартирка має свої переваги, бо досить затишна та укомплектована всім необхідним для людини у відрядженні, що затягнулося, а будинок знаходиться тут же, у Старому Місті. Тож до архівного сховища, моєї теперішньої тимчасової роботи, добиратися від сили хвилин десять.

Отож, ще трошки затримаюся... Ледь не проливши