Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

священик, — повідомляє мені співробітниця архіву. — Якщо не помиляюся, він професор із самого Риму, вивчає історію католицької церкви! — піднявши догори вказівний палець, додає моя співрозмовниця. — Розмовляє польською досить добре. Наскільки я зрозуміла, його цікавлять якісь документи з історії місцевої дієцезії. Святий отець бажає зробити копії цих документів, щоб вони зберігалися в курії, — пояснює вона.

Ага... Поки тут все лежало купою сміття, ніхто особливо не цікавився тим, що тут лежить. А тільки-но поповзли чутки, що залишки обгорілого архіву будуть приводитися до ладу, відразу ж намалювався якийсь професор з Риму в попівської мантії!

— Перш ніж зробити копії, непогано б відшукати оригінали, а я поки що нічого з церковних паперів тут не виявила, — відповідаю я, допиваючи каву. — Можливо, їх уже й немає давно. Згоріли під час пожежі... А можливо, їх спродали ще в дев’яностих ось такому професору з Риму... — кажу задумливо, але бачу, як знову напружується співробітниця архіву. — Чим же я можу йому зараз допомогти? Тут чорт ногу зломить!

— Згадка про ворога роду людського не личить жіночим устам, пані! — почулося польською.

Приємний чоловічий голос долинає згори, і я здригаюся від несподіванки. От вже справді — день сюрпризів!

А між тим кам’яними східцями в обрамленні денного світла, що ллється згори, вже спускається довгоногий, наче фламінго, чоловік. Його черевик необачно зачіпає якийсь предмет, і той з гуркотом котиться вниз, просто до моїх ніг.

— Ви сходите, воістину, як Бог на гору Синай! — вигукую я польською, ризикуючи у відповідь отримати ще якусь духовну настанову на кшталт не вживати ім’я Бога всує.

Проте у відповідь чую коротенький стриманий смішок і цілком неочікувану відповідь.

— Швидше, спускаюся до Аїду, як Орфей у пошуках Еврідіки.

Нічого собі...

— Обережніше, тут повно всілякої всячини, святий отче, і погане освітлення до того ж, — додаю, аби пом’якшити першу частину мною сказаного, а поміж тим ніяковію від його відповіді.

На вигляд він мій ровесник. Який з нього святий отець? Ну, можливо, трохи старший... Господи, і це священик? Але прямокутник комірця-колоратки, єдина біла деталь на його темному бездоганному костюмі, доводить, що так воно і є.

— Ну... я залишу вас зі святим отцем, — співробітниця архіву поспішно самоусувається, забираючи мою порожню чашку. Польська, вочевидь, їй незнайома, і вона, не зовсім розуміючи нашу швидку розмову, відчуває себе зайвою...

— Мені сказали, Вас звуть Едіта, — стримано посміхається отець.

Тепер, коли він підійшов ближче, я можу краще розгледіти його добре поголене обличчя, усміхнені очі і чіпкий, проникливий погляд.

— А мені сказали, Ви — професор історії церкви з Риму...

Він ствердно кивнув.

— Так і є, пані. З Григоріанського університету. Але, пробачте, я не представився. Моє ім’я Люк. Отець Люк, — додав поспіхом.

Він простягнув мені руку для привітання. Було дивно тут, в похмурому підвалі архівного сховища, доторкнутися до чогось теплого на дотик.

— Отець Люк! — повторила я. Срібна каблучка на його пальці холодно блиснула лиш на мить, але я встигла помітити переплетену монограму «IHS».

— Орден єзуїтів? — промовила я більше для себе, ніж для нього.

— Так і є.

— А ще ви не італієць і не поляк, — посміхнулася я. Обмін люб’язностями продовжувався, але цей священик, очевидно, не був налаштований на розмову про себе.

— Француз, — відповів він, немов відмахнувшись від можливих подальших запитань з мого боку. — Едіто, мені порекомендували Вас. Сказали, що Ви можете допомогти в моїх пошуках...

Лише зараз, доторкнувшись до теплої долоні священика, я усвідомлюю, як холодно в цьому підземеллі. Розтираю руки.

— Сподіваюся, що так. Але що саме Вас цікавить, святий отче? Тут, як бачите, ще після пожежі все було звалене абияк.

Отець Люк озирається, і я бачу, як спохмурніло його обличчя.

— Та вже бачу... — вимовляє він, немов спантеличившись на мить. Але в наступну хвилину його обличчя набуває колишнього майже безтурботного виразу.

— Просто може виявитися, що Вас цікавлять документи, котрі могли загинути у вогні тринадцять років тому, — пояснюю я.

Його тон теплішає, на устах з’являється посмішка.

— Якщо Ви дозволите, я міг би Вам складати компанію... іноді...

Я знову ніяковію. Ти диви, який сміливий!

— У святого отця так багато вільного часу?

— Не так багато, як хотілося б, — починає він, якось дивно розглядаючи мене. — Але ці пошуки і є моя робота й обов’язок. Власне, тому я й тут... І я з радістю приходив би сюди, до Вас, після ранкової меси.

«Тільки священика мені тут не вистачало!» — така думка була б цілком доречна в моєму випадку, якби священик не був достатньо приємним співрозмовником. І я наважуюсь на легкий флірт.

— Я не проти, святий отче. Приходьте, коли забажаєте. Тільки одягайтеся менш елегантно, — киваю на його бездоганний чорний костюм. — Тут дуже брудно, як бачите. І, виходячи звідси, треба одразу в душ. Волосся, одяг — все потім буде просякнуте вогкістю і запахом гару...