Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

class="book">Довгий коридор, що починався просто за дверима мого «кабінету», вів до архівного підвалу. Я обережно спустилася по слизьких кам’яних східцях вниз, до сховища, і раптом відчула себе героїнею фільму жахів. За законами жанру, не вистачало тільки моторошного саунду та щоб хтось зачинив двері і вимкнув світло, залишивши мене сам на сам із привидами, котрі, без сумніву, мешкають тут... Від такої думки шкіра вкрилася сиротами. Я озирнулася. Металеві теки та важкі, грубо збиті ящики, наче кам’яні мегаліти Стоунхенджу, височіли навколо мене... На кожному з них при тьмяному світлі лампи можна було розрізнити синій слід старої архівної печатки з характерними відмітками. Пил, усюди пил. Шкідливий, їдкий запах горілого паперу і дерева... Одна моя колега так захоплювалася архівними дослідженнями у цьому сховищі, що тепер лікує астму.

Наступного дня я познайомилася із Іваном Трохимовичем, одним із колишніх працівників архіву. Саме він розповів мені, що раніше у цьому підземеллі були тюремні каземати НКВС. Скільки людей звідси на той світ відправили, ніхто точно не знає. Лампа наді мною — свідок усього, що тут відбувалося. З тих часів зосталася... І сьогодні працює як нова!

Від нього ж я дізналася й про подробиці моторошної пригоди, що майже знищила міське архівне сховище. Більшу частину давніх рукописних документів розпродали ще в дев’яностих заїжджим польським колекціонерам та дослідникам генеалогії і, щоб приховати збитки, хтось «нагорі» вирішив влаштувати пожежу. Ця «випадковість», взагалі-то, не повинна була викликати ні в кого здивування. Стара електропроводка, дах, що затікає, та вічно вологі стіни... Замикання могло статися і саме собою. Потім все абияк згромадили у ящики і знесли сюди, в підземелля архівного сховища, залишивши на цілих тринадцять років без усілякого намагання врятувати те, що залишилося.

Тож моє завдання — ретельно розібрати ці завали, скласти опис і зробити звіт по тому, що ще вціліло або можна хоч якось відновити. Однак я маю і власний інтерес, про який не відомо нікому.

* * *

Отож, я вже третій день працюю тут у старому одязі й давно почорнілих від кіптяви рукавичках. Зрідка зупиняюся, п’ю воду. Запаху гару вже не відчуваю. Звикла. Те, що я насправді шукаю, можливо, все ще приховане в одному з цих численних ящиків, під шаром пилу та сміття, обгорілих фрагментів сторінок. На кривоногому столі блякло світить великий електричний ліхтар — ще одне джерело світла в цьому похмурому просторі. Так, умови ще ті!

Місцеві співробітники виказують до мене вдавану повагу. Але я чую, як вони шепочуться за моєю спиною, бачу, як шпигують, як риються у тих документах, які я виношу нагору для більш ретельного вивчення і залишаю на столі у відведеній мені кімнаті.

Їхня поведінка зрозуміла. Вони тут працювали від самого початку і не бажають бачити чужинку, що копається в наслідках давно минулої скандальної події. Але я мовчки продовжую робити свою справу. Тим паче, що окрім виконання цих прямих обов’язків мене насправді цікавить ще дещо... Залишити напризволяще таємницю, яка коштувала мені наукової кар’єри та можливість розкриття якої так раптово випала мені, я вже не можу. Можливо, вцілів ще якийсь слід, можливо, я виявлю щось ще!

Поки мені доручено тут працювати, я можу не таїтися. Адже ніхто не знає, що саме я шукаю насправді...

— Як йдуть справи? Мабуть, замерзли?

Двері відчиняються, і звідкись згори на мене ллється сліпучий потік світла.

— Так... Мабуть, наступного разу доведеться взяти обігрівач, — відповідаю я без тіні інтересу до моєї неочікуваної відвідувачки. — Батареї зовсім не гріють.

Вона — співробітниця архіву, годиться мені у матері.

— З того, що я бачу, документи і до пожежі зберігалися не в ідеальному стані, — досить різко кажу я. Що це зі мною? Чому я так агресивно сприймаю цю жінку? Не вона ж крайня в давнішній історії з пожежею і вже точно не крайня в тому, що безцінні архіви зберігалися, як доведеться! — Вибачте, — намагаюся знівелювати виникле напруження. — Коли працюєш в такому похмурому приміщенні, настрій теж стає похмурим.

Але жінка мило посміхається і спускається по кам’яних східцях униз, до мене.

— Розумію... — зітхає. — А я зробила для Вас каву. І пиріжки принесла домашні, — каже вона, і її обличчя розпливається в приязній посмішці. Мені стає соромно.

— Насправді тут непочатий край роботи. Я навряд чи впораюся за місяць, як прописано. Доведеться посидіти в цьому склепі довше, ніж передбачалося, — відповідаю я на її очевидну пропозицію зробити перерву і бачу, як на мить змінюється вираз її обличчя. Розумію, що ця новина навряд чи порадує директорку архіву.

Жінка тут же мило посміхається і співчутливо киває. Ставить на кривоногий стіл філіжанку з кавою і тарілку з пиріжками. Ох!

— Вгадайте-но, хто зараз там, нагорі, розмовляє з нашою директоркою? — запитує вона із таємничим виразом обличчя. — Нізащо не вгадаєте!

Я і не намагаюся відгадувати, але набуваю зацікавленого вигляду. «Напевно, якийсь черговий комівояжер пропонує придбати окуляри чи парфуми», — вирішую я про себе. Кава така гаряча, що обпікає піднебіння. Міцна — як я люблю! Благодатне тепло розливається по тілу. За це варто подякувати, і я вдячно посміхаюся, знову відсьорбуючи кави.

— І хто ж там? Хтось з вищого начальства заявився?

— Священик! Католицький священик!

Пиріжки смачні, з домашнім сиром і кропом. Поєднання солоного і солодкого мені до вподоби з дитинства.

— Священик? А що знадобилося йому в архіві? — цікавлюся я з напханим ротом. — Цікавлять якісь документи?

— Він не зовсім