Сюзанн Лафлер - З любов’ю, Обрі

У мене були гроші, вісімдесят доларів, нагорі, у шухляді зі шкарпетками. Але якщо бабуся хоче заплатити, так навіть краще, бо хто знає, коли я знову буду сама і потребуватиму грошей.

Ми поїхали до іграшкового магазину. Бабуся дала мені двадцятку і повернулася в авто, тож я могла все зробити сама. Я роздивлялася і роздивлялася, вгорі й унизу, в усіх рядах, і зрештою вибрала настільну гру. Вона була у коробці розміром з коробку з-під взуття, а не в пласкій, як звичайні настільні ігри. Гравці були принцесами і, відповідаючи на питання, мали збирати самоцвіти для корони і вибиратися з лісу. Гра коштувала $12.99. Найважливіша інформація була написана збоку: «Вік: 8–12». Чоловік на касі поклав коробку у пакет, і я повернулася до машини.

Бабуся не питала, що я купила. Просто рушила додому. Коли ми приїхали, я пішла нагору, з комірчини в коридорі витягла подарунковий папір у синю і зелену смужки і запакувала подарунок на підлозі своєї кімнати. Знесла його вниз і поклала на кухонному столі.

Бабуся пила воду. Вона поставила склянку і вийшла на хвилинку. Коли повернулася, у її руках була коробка, запакована у такий самий папір. Вона поклала пакунок біля мого.

Я не хотіла, щоб бабуся щось говорила.

Саванна зайшла б на кухню, побачила подарунки. Потрусила б їх. Попросила б зараз же їх розпакувати.

Бабуся сказала б: «Після вечері». На вечерю були б запечені у духовці курячі палички і білий торт із рожевим кремом.

Я зупинила погляд на кухонних дверях, прагнучи, щоб вона зайшла до нас.

Спробуй, Саванно, спробуй. Усе може бути добре, якщо ти захочеш.

На очі набігли сльози. Бабуся поклала руку мені на плече.

— Обрі, — сказала вона тихенько.

— Я думала, це могло б допомогти, подарунок… щоб вона знала… я не забула.

— Вона знає, люба. Вона знає.

Я дивилася на два подарунки.

— Що нам з ними робити?

— Занесемо на горище, — сказала бабуся.

Я не питала, чому, взяла подарунки і обережно понесла нагору.

Тато стоїть у дверях. Потім його губи розтягуються у радісній усмішці, він забігає в кімнату, хапає мене і підкидає вгору.

— Вона тут, Обрі!

— Хто тут?

— Твоя сестра! Вона народилася! Дві години тому! Вона і мама сплять у лікарні, але ходімо, взувайся, ми маємо піти їх побачити!

Я поспішаю взутися. Я щаслива. Щаслива, що лишаю сусідський дім, бо у них є великий, волохатий і гавкітливий пес, бо будинок весь час пахне тако, навіть якщо ніхто тако не готує. А ще я щаслива, бо тато щасливий. Я ще ніколи не бачила його таким щасливим і схвильованим.

Я беру рожевий кед і запихаю туди ногу, але виявляється, що це не та нога, тож тато витягає її і знаходить інший кед. Коли він нахиляється, щоб допомогти мені, спочатку не присідає і тому гепається. Ми дивимося одне на одного і починаємо реготати. Я стрибаю на тата і повністю завалюю його на підлогу. Він цілує мене в щічки і всаджує взуватися.

— Швиденько! — нагадує він мені. — Ми маємо поїхати до лікарні. Ти познайомишся зі своєю сестричкою!

Ми заходимо в лікарню. Вона велика і страшна. У коридорі — велике вікно, крізь яке видно кімнату з немовлятами. Інші брати й сестри, разом з татами, тітками й дядьками, дивляться крізь скло. Тато піднімає мене і ставить на дерев’яне підвіконня.

— Он вона! — показує він. — Якраз навпроти нас. Бачиш, у рожевому покривальці з білою смужкою? Це твоя сестра. Саванна.

~ ~ ~

Шановна панно Енглхарт!

Цього літа я вирощувала помідори.

Я їх не садила, вони вже росли. Але вони були трохи хворі (жовті, зів’ялі й сухі). Я щодня їх поливала і рвала бур’ян. Це було досить важко, і не завжди мені подобалося.

Але в кінці літа помідори достигли. Багато помідорів. Деякі були маленькі й кислі, а деякі — великі, червоні й соковиті. Якщо їх розрізати, вони не схожі на магазинні