Станіслав Лубєнський - Степовий пірат

в спогадах до смерті Савелія]. У Варварівці він був уже зовсім п’яний, як і його помічник Каретник. У Шагарові Батько почав уже буянити: безсоромно лаявся на всю вулицю, верещав, як ненормальний, лаявся також у хаті в присутності жінок і малих дітей. Нарешті сів на коня і поїхав у Гуляй-Поле. [Подальший опис — це, як твердить Галина, вигадка Гусєва]. Дорогою він мало не впав у болото. Каретник почав чудити по-своєму — підійшов до кулеметів і почав стріляти то з одного, то з другого. Кулі засвистіли низько над хатами. Почалась паніка. Тоді швидко з’ясувалося, що таку стрілянину влаштував з дурощів п’яний Каретник.

Приїхали в Гуляй-Поле. Тут під п’яну команду Батька почали витворяти щось неймовірне. Кавалеристи били нагайками і прикладами всіх колишніх партизан, яких лише стрічали на вулицях... Двом хлопцям розбили голови, одного загнали по плечі в річку, де ще плавала крига. Люди … почали обурюватись по кутках, але відкрито боялися висловлювати своє невдоволення проти махновців — страх охопив усіх…

Опис махновського терору й знущань із колишніх повстанців знаходить однак підтвердження в інших джерелах. Початок 1920 року був для загонів Батька дуже складним. Багато махновців не повернулися з «відпустки», оголошеної в січні: зрештою, головний ворог був подоланий. Вони не бачили більше сенсу продовжувати боротьбу. Діючі повстанці сприймали їх за зрадників.

13 березня. Стоїмо в Успенівці. Батько й сьогодні напився, дуже багато говорить. Бродить вулицею з гармошкою і танцює. Дуже приваблива картина. Після кожного слова матюкається. Набалакавшись і натанцювавшись, заснув. [За словами Галини, весь фрагмент — вигаданий].

Мотив Махна, що співає й грає на гармошці, був використаний у радянському фільмі 1942 року «Олександр Пархоменко». Роль Батька зіграв Борис Чирков, лауреат чотирьох Сталінських премій. У його інтерпретації Махно — це огидний карлик із застиглим обличчям і витріщеними очима. У найбільш відомій сцені він співає (підіграючи собі на гармошці) популярну пісню «Любо, братцы, любо» — схоже, його улюблену. Він, ясна річ, ниций, мстивий і темний ватажок, від руки якого загине герой громадянської війни і кінофільму комбриг Пархоменко.

7

На Україні більшовики продовжують бездумну політику щодо села. Продзагони під гаслами «воєнного комунізму» дощенту грабують господарства. Села, що наважуються чинити опір, можуть із певністю очікувати на візит особливо жорстоких каральних загонів. Затероризовані селяни неохоче знову долучаються до загону Батька. Але наприкінці квітня більшовики мають іншу, значно серйознішу, ніж гра в хованки з Махном, проблему. 25 квітня 1920 року об’єднані (за угодою Петлюри-Пілсудського) польсько-українські війська починають наступ на західному фронті й вже 7 травня займають Київ. Більшовики поспіхом збирають сили. Через махновські терени вони перекидають підрозділи 1-ї кінармії Будьонного. Значна частина півдня України виявляється звільненою від більшовицьких військ.

Тим часом у махновські шереги несподівано повертається Василь Куриленко, один із видатних командирів новоспасівської групи. Батько вже давно поставив на ньому хрест. Відомо, що з червня 1919 року Куриленко служив у Червоній армії і робив кар’єру як командир казацької дивізії. Поранений на польському фронті, він був відісланий у відпустку до рідних країв. Тут він на власні очі переконався, як виглядає політика більшовиків щодо українського села. Його повернення — це один із симптомів відродження. Після важких зимових місяців, коли винищений тифом, охоплений депресією загін Батька змалів до кількох сотень повстанців, починають з’являтись нові добровольці. Але зменшенню більшовицького натиску на півдні радіють не лише махновці. У Криму перегруповуються вцілілі загони білогвардійців. Ними командує наступник змушеного піти у відставку Денікіна — генерал Петро Вранґель.

Вранґель на прізвисько «чорний барон» — людина енергійна й розумна. На базі розбитої та деморалізованої Добровольчої армії він створює нечисельну, але дисципліновану Російську армію, яку зміцнює призовом. Вранґель робить також правильні висновки з поразки консервативної програми Денікіна. У своїй політиці він керується лише одним принципом: «хоч би з чортом, аби проти більшовиків». Він має надію зібрати під своїми знаменами всіх незадоволених владою рад.

Певні надії він покладає також на українських селян, тому обіцяє землю, свободу і широку регіональну автономію. Він безуспішно намагається встановити контакт із Махном і схилити його до союзу. Солдати Російської армії на зайнятих територіях повинні поводитись приязно й жодним чином не провокувати конфліктів із населенням. На початку червня Вранґель виконує перший маневр. Десант Російської армії під командуванням Слащова займає шматок узбережжя Азовського моря. З’являється надія на вихід білогвардійських військ з Криму.

Більшовики іґнорують наступ Вранґеля, що набирає швидкості. У травні на Україну відправляють польського комуніста Фелікса Дзержинського. «Залізний Фелікс» поєднує тепер функції керівника ЧК, народного комісара з внутрішніх справ і командира тилів південно-західного фронту. Його метою є ліквідація Махна. Більшовики переконані, що махновщина, позбавлена голови, розпадеться сама. «Залізний Фелікс» завзято береться до роботи.

Для початку він поширює чутки, що Махно приєднався до Вранґеля, пізніше висилає до махновського регіону армію шпигунів і провокаторів. Ув’язненим повстанцям він пропонує значні суми за вбивство Батька. Проте перевірені в Росії методи ЧК на Україні виявляються малоефективними. Замахи на життя Махна викриті, шпигуни ліквідовані, а чуткам ніхто не вірить. Селяни виявляються відданими і вірять у легенду отамана, натомість дезінформовані більшовики не можуть локалізувати противника. Махно врешті залишає рідні краї і влаштовує рейди українським лівобережжям.

VII

У Новоспасівці, селі, з якого походило багато махновських командирів, безліч мешканців служили на кілька фронтів. Вони кланялись білим, червоним, а як треба було, то й Махнові. Йде, отже, одного разу Іван Кувшинка, командир Батькового загону, а назустріч ведуть його сусіда Федота. «Куди ви його ведете?» — питає Кувшинка. «Рострілювати ведемо, бо він білий», — кажуть махновці. «Який же це білий, коли це мій сусід!». «Якщо ти ручаєшся, що це твій сусід, то ми його одпустимо», — відповідають махновці. Минуло два місяці. Кувшинка потрапив у полон до білих. Вже мали його розстріляти, аж тут прибіг Федот і став кричать, що ніякий це не махновець, а його сусід. Так і одпустили Кувшинку, — розповідає Іван Миколайович Шиман з Осипенка.

(Випадок описано у книжці Івана