Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

— Вiн сьогоднi, мабуть, не прийде, бо цiлий день ганявся в лiсах Кипорового яру за бандитами. I пораненого коня вiд них привiв.

— Гарного?

— Аж очi вбирає! Прямо, як в Георгiя Победоносця був! Везе ж чоловiку!

-Везе! На нього ще нi разу доля не насварилася пальцем, — пiдсмiюючись, фасоновито переступає порiг довгий i гнучкий, наче навсторч поставлений вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикриває йому маленьку голову, в якiй не було де розгулятись добрим думкам. А очi в Юхрима такi, що в них i смiх не може засклити потаємної злоби.

— Мовчи, баламутний! — одразу накостричується вид i чуприна старого.

— Не бачу в цьому нi резону, нi полiтики, нi параграфу. Ми триста рокiв фактично мовчали, нам треба виговоритись за триста рокiв. Резон iсторичний? — так само зверхньо пiдсмiюється Бабенко, скидає картуза i здмухує з нього невидиму пилинку. — Я вам, дiду, якимсь параграфом не вгодив перед генеральним прибиранням комбiду?

— Слизькоязиким патяканням.

На пiдбiрчастих губах Бабенка розiрвалась i знов стулилась посмiшка.

— Ай-ай-ай, якi ви несовмiстимi стали в комбiдi. Я знаю, що ви зi своєю мiтлою, натурально, пiдвладнi Себастiяну, але це не резон, щоб не мати про нього своєї мислi i сображенiя розуму. I що я сказав? Фактичну справочку: доля не сварилась на нього пальцем.

— Так, смертю, смертю сварилась!

— Це для бiографiї при новiй владi iнтересно i навiть вигiдно.

— Та чи тямиш ти, посмiтнику, що, аби позбирати всi кулi, якi решетили Себастiяна, можна було б галушок наварити?

— Галушок? — спочатку дивується Бабенко, а потiм спокiйнiсiнько любується картузом. — Це ще не факт.

— А що тодi факт? — зовсiм розлютився старий i хмарою посунув на незворушного в своєму френчi i галiфе Бабенка. — Може, те, що ти проколов собi пальця, вiдкрутився вiд фронту ще й iнвалiднiсть вiдхопив та й дуриш своїми мартоплясiвськими соображенiями голови молодицям.

Смiх зiскакує з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, i вже з ненавистю впиваються в старого:

— Глядiть, щоб i ваша вельми розумна голова не задурилась: мiтла i для неї знайдеться.

— За мою голову не журись — за свою богу молись: хитрiстю i дурисвiтством тепер не звiкуєш. Чого вибалушив очища? Не чекав на такий параграф?

— А ви знаєте, що я сiлькор? — вихоплюється в Бабенка, i вiн так пiдiймає руки, наче в них тримає газету. Але й це не страхає старого:

— Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.

— Це я не став людиною?

— Ти. I який ти сiлькор? У тебе в руках не перо, а лопата копати ями для добрих людей...

Юхрим хотiв чимсь упекти старого, але в цей час, пересмiюючись, зайшли обвiшанi зброєю рослi веселоокi полiсовщики Артем i Сергiй. В широких, пропахлих лiсом i вiтрами киреях з гостроверхими, ременем обшитими вiдлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорiзьких лицарiв, перед ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка i сам вiн став мiзерним i дрiбним.

— Що, Юхриме, перчить свята правда? На викрутасах, видать, не протримаєшся все життя? Отож-бо й є, — смiються полiсовщики, а на їхнiх плечах похитуються аж сiм рушниць, а на їхнiх поясах гойдаються рiзномастi бомби i гранати.

-Ого, скiльки натрусили добра! — оживають Шевковi очi. — Де розжились на нього?

— На хуторах! — Полiсовщики недбало скидають на пiдлогу рушницi i починають немилосердно жбурляти в куток бомби i гранати.

— Що ви робите!? — жахається Бабенко, i в нього уста стають бiлими, як i їхня окантовка. — Ще вибухне яка!

— Ну й що, як вибухне? Все одно твоїх мудрувань i хитрувань не виб'є з тебе. — Сергiй, нiби м'яч, кидає в куток лимонку, а новоспечений сiлькор, скулившись, зайцем вискакує з примiщення.

За ним дає дьору Шевко, але бiля дверей його хапає могутня Артемова рука i повертає на старе мiсце.

— Пожди, чоловiче, спочатку запиши, скiльки принесли цього непотребу, а потiм уже тiкай.

Страх i благання зменшують i так невелику постать Шевка, а обличчя його стає таким, наче на нього дихнула смерть.

— Та я ще, хлопцi, хочу якийсь день прожити.

— Проживеш, проживеш, нiкуди не дiнешся, — Сергiй для переконливостi кладе на стiл аршинну бомбу i шельмувато зиркає на Шевка. А той, витираючи рукою пiт з чола, скоцюрблюється в клубок, вiдсовується на самий рiжок столу, похапцем щось пише i вiддає папiрець Сергiю. Сергiй догори дригом перевертає аркушик i зi знанням справи дивиться на нього. — Усе записав?

— Усе, усе!

— Тепер, може, посидиш з нами? — Сергiй чоботом поправляє репану гранату, що вiдкотилась iз кутка. — Про життя погомонимо.

— Нема, нема коли, — Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю вимiтається, а навздогiн йому лунає розгонистий