Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отодi у чоловiка й прорiзалась падуча до влади. Одне головування вже не могло вдовольнити його, i Шевко почав прибирати до своїх рук iншi посади. Коли треба було вибрати воєнкома, вiн сам висунув свою кандидатуру. Тодi ревком складався з трьох чоловiк. При голосуваннi новий секретар пiдняв руку за Шевка, а заступник — проти. Така ситуацiя не приголомшила голову, i вiн персонально проголосував за себе. Того ж вечора Шевко химерував з кравцями, як йому одягтися, щоб усiм було видно, що вiн i вiйськова i цивiльна влада. Тi пошили йому таке галiфе, що в ньому легко вмiщались два ока горiлки i закуска. Згодом Шевковi здалося, що в нього ще мало влади. Розвинувши письмову i усну дiяльнiсть, вiн охопив i третю посаду — став головою бiдкому i тодi запишався на всю волость, а загуляв на цiлий повiт. I найбiльше в часи запою чоловiк переховувався у дебелої, тарiлощокої бублейницi Стефи. Випивши зайвину, вiн завжди допитувався у вдовицi, чи вона калачниця, чи бублейниця.
— Добереться до тебе совєцька власть, тодi усе взнаєш, навiть, де раки зимують, — беззлобно вiдповiдала жiнка, снуючи мiж пiччю i дiжею.
— А я тобi не Радянська влада? — ворушив на чолi веснянки Шевко.
— О, вигадав яке! Чи ж на тебе, коловладний! Та в тебе на обличчi не влада, а всi гуляння та походеньки пропечатанi! — анiчутiнку не жалувала голову сизоока бублейниця i так вимiшувала тiсто, що воно аж пищало в її руках.
Через якийсь час Шевко розледащiв до краю, i писаревi часто доводилось iз матерiалами на пiдпис бiгати до хати бублейницi. Недбало поглянувши на папiр'я, Шевко незмiнно питався:
— А нема тут помилок?
— Є, тiльки маленькi-маленькi, — знав, що сказати, писар.
— Гляди, щоб надалi й маленьких не було, — повчально казав голова й викарлючував пiдпис...
Незабаром Шевко аж загуркотів з усiх трьох посад. Правда, знiмали його весело, пiд регiт людей i нової влади, дай боже, щоб кожного з нас, коли доведеться, не гiрше знiмали... З часом чоловiк примирився, що полiтична дiяльнiсть заважка для його занадто життєлюбного характеру, i знайшов задоволення в складаннi заяв чи прохань за чарку бiсiвської кровi. Щодо рiзних писань i питва, вiн i надалi залишався неперевершеним в усьому повiтi...
Вiдчуваючи, що я не сходжу з порога, дядько Шевко знову розплющує повiки, i в його поглядi прокидається цiкавiсть:
— Ти чий будеш?
— Панасiв син.
— Ага, Панасiв, — розмiрковує вголос. — Чи не з столярського кутка?
— Вгадали.
— Тодi здоров.
— Здоровi були, дядьку.
— Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба написати? — i очi в дядька стають такими, наче їх помастили смальцем.
— Нi.
— А чого? — у Шевка одразу ж зменшується цiкавiсть до моєї персони.
— Тут таке дiло, що менi краще б не говорити, а вам не слухати. Дядько Шевко одразу випростується:
— Послухаєм, послухаєм, що ти проглаголиш.
— Хочу, щоб менi книжку пояснили.
— Книжку? — чоловiк зневажливо знизує утлими плечима i вже кисло питає: — Щось не розкумекав?
— Еге.
— Виходить, не вистачило тями?
— Не вистачило, — покiрно погоджуюсь я.
— Ану покажи цю книженцiю, то ми зараз i побачимо, чим напхана i чого варта твоя голова. — Куцими пальцями, в якi врiзались прокуренi, круглi, наче мiднi копiйки, пазурi, Шевко розгортає книгу, нишкне, довго вчитується, здивовано ворушить бровами, в якi теж понабивались веснянки, а потiм спокiйно, без жодного слова повертає книгу i прикриває очi повiками.
Я зовсiм не сподiвався на таке i оторопiло дивлюся на чоловiка, далi кахикаю, але Шевко i вусом не веде.
— Так що ви менi, дядьку, скажете? — нарештi наважуюсь запитати його.
— Що? А ти ще не пiшов звiдси? — дивуються повiки, щоки i вуста Шевка.
— Нi, ще не пiшов.
— То можеш iти. А скажу я тобi одне, якщо вже так хочеш: цю книжку будеш читати, коли бiльше з'їсиш кашi. Тут усе дiло в кашi. Зрозумiв?
— Зрозумiв.
— То й будь здоров, — вiн знову заплющує очi, а в кутку починає реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потiм теж смiюся, бо що ж менi залишається робити? I головне — я помiчаю, що й Шевковi повiки починають насочуватися смiхом, але очей не розплющують. Пересмiявшись, я пiдходжу ближче до сторожа i з спiвчуттям питаю:
— Чули кумедiю?
— Вiд нього й не таке почуєш, — добродушно смiється старий. — Нiхто не вгадає, якi джмелi гудуть у головi чоловiка.
— Дiду,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гуси-лебеді летять», після закриття браузера.