Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1

нові диски. Давай порожні, я заряджу, бо внизу там нудно. Ви воюєте, а мені нема чого робити.

Тільки-но Саакашвілі зник у темряві, як озвалася німецька артилерія. Вона вже не мацала, як раніше, по лісі, не шукала – густий вогонь одразу ринув на ті позиції, з яких вони щойно відійшли. Снаряди рили глибокі воронки, з корінням виривали дерева, стинали верхівки сосен.

Це тривало хвилин п'ять, можливо, десять (час у бою іде нерівною ходою), і ось біля протилежної стіни лісу знову з'явилися танки, за ними знову цепом ішли солдати, поливаючи перед собою кулями. Німці були вже за кілька десятків метрів од щойно покинутих окопів, уже метнули туди перші гранати, і тоді засідка відповіла вогнем з нового місця. Танкісти й артилеристи знову били по черзі, наче молотом по ковадлу, запалили ще один танк.

А наступної миті яскраве полум'я засліпило Янека, близький вибух швиргонув його на дно окопу. Коли він, протираючи од піску очі, звівся на ноги, гвардійська гармата мовчала, стріляв тільки Семенів танк. На межі просіки й порубу сунув танк з довгим дулом гармати. Янек помітив його і впізнав: «пантера». Короткою чергою змів дві тіні, що бігли поруч. У ту ж мить спереду на броні «пантери» блиснув вогонь і погас. Танк рвучко закрутився на місці, дістав од Василя другий бронебійний снаряд і завмер.

Кос дивився на нього, чекаючи, коли спалахне вогонь, але танк не загорівся. Зате Янек спостеріг, як піднявся люк, з машини раптом вистрибнув чоловік і сховався за бронею. Янек усе зрозумів і піритис приклад до щоки. Водночас вилізли ще два гітлерівці, й Кос скосив їх чергою. Четвертий вибрався через нижній люк, зник за пеньком, але потім не витримав – схопився бігти і впав після пострілу. П'ятого Янек не побачив. Можливо, той утік раніше, а може, залишився всередині машини.

Атака вщухла, стало тихо. Вони знову просунулись уперед, на попередню позицію – спочатку хцхота, потім танк. Розкопували засипані проходи, обережно відтягували товсті гілляки, які затуляли передпілля. Троє солдатів лишилися біля розбитої гармати, щоб поховати артилеристів.

Місяць поспішав, відходив на захід, опускаючись все нижче й нижче. Над землею потягнуло прохолодою, чути було вологий запах трав, і Янек зрозумів, що вже недалеко світанок.

З протилежного боку порубу протріщала черга, потім десь ліворуч блиснув постріл із танкової гармати, і знову стихло. Навіть літаки задрімали на аеродромах, бо небо було порожнє, без єдиного звуку. За лісом поволі догоряла пожежа.

Сержант підійшов до Янека, притулився спиною до стіни окопу і закурив, товсту закрутку, ховаючи в руці вогник. Затягуючись, він нахиляв голову, і тоді Кос бачив його обличчя, освітлене знизу червонуватим відблиском од цигарки.

– А я тебе не впізнав у темряві. Мундир змінює людину. Це Федя, телефоніст, сказав, що ми знайомого зустріли. Ну то як, добився свого? Усе-таки потрапив на фронт! – Сержант, як завжди, погладив долонею вуса. – А я тобі говорив, щоб на фронті пильнував. Гора з горою не сходиться, а людина з людиною… Ну, а батька не знайшов?

– Ні, не знайшов… І про вас не міг розпитати, бо навіть прізвища не знав.

– Чорноусов. Легко запам'ятати, бо вуса на обличчі у мене світлі, а в прізвищі – чорні. Розкажи, як твої справи. Як живеш, як воюєш?

Янек почав розповідати про екіпаж, про бригаду.

Небо перед ними стало темно-синє, а позаду ще не почало рожевіти, хоч уже проясніло, набрало трохи теплішого кольору. Але було ще темно, і обидва скоріше почули, ніж побачили, що люк танка відкрився і хтось стрибнув на землю. Подивився, нахиливши голову, – знизу краще видно.

– Громадянине поручик, – по рухах угадав Янек, – сюди!

– Янек? А де сержант?

– Я тут.

– Будьте уважні. Ми побачимо, що в тій «пантері».

Може, пригодиться.

– Ясно, товаришу поручик. Зараз я скажу своїм, щоб часом не підстрелили.

– Гаразд… Підеш зі мною, Янеку. Підповземо. Я перший, а ти за мною.

– Я перший. Я в лісі краще вмію.

– Хай так. Тільки обережно.

Вони поминули свій танк і, зайшовши в ліс, скрадалися від дерева до дерева, а потім, уже на краю порубу, лягли на землю і кілька хвилин прислухалися.

Підбитий танк нерухомо чорнів за якихось сто метрів від них. Видно було високу задню частину, зрізану внизу і висунуту вгору, частину башти, а поруч – скручену, ніби вуж, гусеницю. Трошки ближче чорніли два вирвані з землі пеньки й воронка од вибуху артилерійського снаряда.

Підвівши голову, Янек оглядав місцевість. Прикидав у думці, куди повзтиме, – через густі зарості папороті, обминаючи воронку з лівого боку від дерев. Обернувшись, Янек дав знак Василеві. Поручик кивнув головою – можна рушати.

Почалася нелегка дорога. Тримаючи лівою рукою за дуло ручного кулемета, Янек підтягнув уперед коліно правої ноги, висунув праву руку, потім поволі переніс на неї вагу всього тіла; і знову повторив те саме, тільки тепер підігнув ліву ногу, а ліву руку разом із зброєю висунув уперед і помаленьку переніс вагу тіла на лівий бік. Так він проповз півметра, а перед ним було сто метрів.

Янек повз поволі, не поспішаючи, але ритмічно й наполегливо, як навчав хлопця Юхим Семенович, коли вони підкрадалися до звіра на схилах Кедрової гори. Тілом відчував землю під собою, вибирав рівні місця, обминаючи сухі галузки, яких так багато в лісі і які, ламаючись, тріщать уночі, як постріл. Намагався якнайтісніше притиснутись до землі й голову держав зовсім низько. Росяні стебла трави лизали його в щоки своїми мокрими язичками.

Раптом над самісінькою головою просвистіли кулі, застукотіли ззаду по деревах. Янек завмер: прислухався, як сиплеться із стовбурів суха кора. Помітили його чи це тільки випадковість? Почекав з хвилину, потім трошки підвів голову й рукою ворухнув сухий кущик попереду.

Зашелестіли гілочки. І знову стало тихо. Отже, не помітили. Стріляють, аби не заснути, аби не дати захопити себе зненацька.

Янек почув, як Василь торкнувся рукою його чобота: то був знак повзти далі.

«Авжеж, – подумав Янек, – звір помітив би, а людина не така пильна».

І він знову повз уперед; поминув густий кущ папороті, потім пні й, нарешті, уже відчуваючи на лобі краплі поту, дістався до танка. Приліг у тіні за розірваною гусеницею, що стирчала з землі, хвилинку полежав, а тоді відповз далі, звільняючи місце поручикові.

Трошки підвівши голову, щоб подивитися, чи близько вже Семен, Янек раптом уздрів чоловіка. Той був зовсім рядом, по другий бік гусениці. Лежав на спині, навалившись тілом