Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

Емілія глумливо захихикала:

— Дивно, сеньйоре, такий мудрець — і дивуєтесь!

А ось відгадайте загадку: «Що таке папужине перо без папуги?» Здогадуєтеся?

Байкар розумів дедалі менше.

— Не догадаюся, — признався він нарешті.

— А я знаю! — дражнила Емілія. — Я знаю! Це значок хлопчика-невидимки.

Байкар розумів не більше, ніж раніше. Педріньйо довелося розповісти йому всю історію від початку і до кінця. І все ж навіть після цього пояснення сеньйор Лафонтен стояв з розкритим ротом і витріщеними очима… Зрозуміло, адже він у житті не бачив хлопчика-невидимки!

— Ой, Педріньйо! Ви всі розповідаєте про речі, занадто нові для такої старовинної людини, як я.

І, побачивши, що сонце вже високо, він запропонував:

— Не гаймо часу. Давайте подивимося ще одну байку.

Він пішов, і всі за ним. Педріньйо йшов поруч з сеньйором Лафонтеном. Він вивчав кожний його рух, бо хотів також навчитися писати байки. Він навіть навмисно подивився, яким олівцем писав знаменитий француз, щоб купити такий самий. А Емілія всю дорогу набиралася духу і, нарешті, відійшовши якнайдалі від Кирпи, щоб уникнути її шпильок, сказала байкареві:

— Навзамін на мою половинку ножиць я хочу попросити у вас одну річ, сеньйоре Лафонтене.

— Яку, лялечко? Скажи.

— Я хочу попросити байку.

— Половинку байки? — пожартував Лафонтен.

— Ні, цілу, де б діяли ягнятко, і ганчір’яна лялька, і…

Кирпа підбігла, схопила Емілію і засунула до себе в кишеню, сказавши:

— Це вже занадто! Здається, тутешнє повітря зовсім зіпсувало її нерви.

Розділ шостий

Моровиця звірів

Тим часом хлопчик-невидимка відстав од усієї компанії, задивившись на мавп, що пустували на узліссі. Наздоганяючи своїх супутників, він гукнув до них звичним «кукуріку». Сеньйор Лафонтен знову здивувався.

— Півень співає,— сказав він наївно.

Всім дуже схотілося засміятися, коли почули, що така розумна людина сказала таку дурницю. Та всі стрималися, пригадавши, як донна Бента вчила поважати старших. Всі, крім Емілії. Маленька насмішниця відповіла на слова мудреця своїм звичним коротким смішком і, перш ніж Кирпа встигла їй перешкодити, промовила:

— Сеньйоре Лафонтене, ви пошилися в дурні! То зовсім не півень і навіть не курка. То Пірце.

Кирпа, паленіючи з сорому, затулила їй рот рукою.

— Як ти розмовляєш з такою мудрою людиною, Еміліє? Бабуся, коли довідається, буде дуже гніватися!..

Тієї миті папужине перо підпливло зовсім близько до них і зупинилося.

— В лісі куди більше звірів, ніж тут, — сказав «голос», — там леви, тигри, мавпи, ведмеді… Ну, словом, всі важливі звірі.

— Я хочу бачити лева… — сказав Педріньйо.

І вся компанія, прямуючи за папужиним пером, що пливло у повітрі, пішла до лісу.

А ось і гора, де міститься печера царя звіріа. Тепер треба було йти, пильнуючи, навшпиньки, щоб не потрапити на очі якому-небудь хижакові. Нарешті дійшли до входу в печеру. Кістки з’їдених тварин, розкидані по землі, і сморід падла не залишали ніякого сумніву — лев’яче лігво було саме тут.

— Я знаю розколину в скелі, — сказав Пірце. — Звідти ми можемо побачити лева так, що він нас не побачить. Ідіть за мною і не робіть ані найменшого шелесту.

Всі рушили за Пірцем, ступаючи м’яко, як кіт. Піднялися скелястим узгір’ям і незабаром досягли розколини якраз на вершині скелі, отож коли б навіть звірі їх помітили, то однаково не змогли б до них дострибнути. Звідси можна було все побачити, не наражаючись на найменшу небезпеку. Всі розмістилися як хто міг і почали дивитися крізь розколину.

— Ось він! — сказав Педріньйо, що перший побачив лева. — Ось він, лев з байки, на своєму троні з кісток, оточений усім своїм двором…

Так, справді, то був лев з байки, що зібрав свою звірину на раду, щоб розв’язати важливі питання: як зупинити страшну моровицю, що лютувала у звіриній державі. Раніше ніж що-небудь ухвалити, володарі звичайно радяться з мудрецями, астрологами, придворними блазнями й іншими видатними особами. Так зробив і цар звірів. Спочатку він звернувся за порадою до старої мавпи, зовсім сивої, вже такої вченої, що просто далі нікуди.

— Що ви думаєте, сеньйоро мавпо, про цю моровицю, яка нас усіх губить?

Мавпа тричі кашлянула і сказала:

— Хай буде вам відомо, Ваша Величність, що ця моровиця — кара, послана нам з неба. Ми образили небесні власті, от у чому річ. І тепер єдиний засіб пом’якшити гнів богів — це принести їм в жертву когось із нас.

— Дуже добре, — сказав лев, — але кого?

— Того, хто більше за всіх обтяжений злочинами, — відповіла мавпа.

Лев заплющив очі і поринув у роздуми. Згадав своє минуле життя, своє свавілля і свою жорстокість, згадав невинних зебр, газелей, оленів, баранів і навіть людей, яких він убив. І надумав зробити красивий жест: віддати на жертву себе, як найбільш обтяженого злочинами.

Ніхто із звірів, звичайно, не насмілиться підтримати його, отже, це буде й красиво й зовсім безпечно. Так звичайно робили володарі, які хотіли залишитися знаменитими в історії.

— Друзі! — сказав лев, зробивши зажурене лице. — У мене не залишається ніяких сумнівів: саме мене слід офірувати. Ніхто не вчинив тяжчих злочинів, ніж ваш цар, друзі мої! Хто забив найбільшу кількість оленів, баранів, зебр і людей? Я! Значить, я і повинен стати жертвою. Як ви вважаєте?

Сказав і обвів очима придворних з таким виглядом, начебто думав: «Цікаво глянути, у кого вистачить зухвалості погодитися». Всі були твердо переконані, що лев насправді найбільший злочинець на весь ліс, але ніхто не насмілився заявити про це вголос.

Тоді лисиця вийшла вперед і сказала маленьку складненьку промову.

— Дурниці, Ваша Величність! — сказала лисиця. — Якщо є на світі істота з чистою совістю, то це саме наш добрий цар лев. Ви убивали оленів, і баранів, і зебр, і людей? О, але ж це не тільки не злочин, а навпаки — акт благородного милосердя. Для чого потрібні ці тварюки? Яке їхнє місце у світі? Це ж нижчі тварюки, тож Ваша Величність зволила зробити прекрасний вчинок, очищаючи від них землю. Хай ніхто не зрозуміє мої слова як лестощі, бо лестощі я зневажаю, але ви, Ваша Величність, на мою думку, не злочинець, а святий!

Грім оплесків був відповіддю на слова лисиці. Лев повів вусами і облизнувся від задоволення, милостиво кивнувши в бік речниці. Тут підвівся тигр і говорив так само, як раніше лев: звинуватив себе у великих злочинах і заявив, що кари заслуговує саме він, і ніхто інший. Лисиця виголосила нову промову, ще складнішу, ніж перша, доводячи, що тигр — святий номер два. Та ж сцена повторилася з усіма, наділенимй кігтями