Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

class="p1">— Я знаю його добре, — сказав Педріньйо. — Він дуже знаменитий, написав багато байок. У нас дома його книжка є.

Тим часом сеньйор Лафонтен підійшов до річки і, сховавшись за кущиком, почав ждати. Баранця, видно, дуже морила спрага. Він вже зовсім підійшов до води, витягнув шийку і — глю-глю-глю — почав був пити, коли раптом інший звір, з лютою мордою і взагалі мало симпатичний, вийшов з лісу, понюхав навіщось повітря і рушив у той бік, де було ягнятко. Йшов і облизувався.

— Це вовк! — прошепотів Пірце. — Він з’їсть ягнятко з байки…

— Яке свинство! — з болем сказала Кирпа. — Не давай йому, Педріньйо, шпурни в нього камінь!

— Ось ще! — відгукнувся Педріньйо. — Не стану я байки псувати. Бачиш, сеньйор Лафонтен узяв олівець і записує.

Вовк близенько підійшов до ягнятка і сказав з суто вовчою зухвалістю:

— Що це за неподобство, грубошерста тварюко! Як ти смієш каламутити воду, яку я збираюся пити, га? Хіба не розумієш, що я не можу вдовольнятися недопитками якогось жалюгідного ягнятка?

Бідолаха весь затремтів. Він знав вовка за чутками: ні один, кажуть, баранець від нього не врятувався. І голосом, уриваним від страху, він відповідав:

— Пробачте, будь ласка, Ваша Вовкість, але ж ви стоїте вгорі за течією, а я, вибачте, внизу, отож, з вашого дозволу, насмілюся сказати, я ніяк не можу скаламутити воду, яку ви збираєтеся пити, сеньйоре.

— І справді розмовляють, га! — вигукнула Емілія. — Просто як люди!

Вовк немовби не чекав від ягнятка подібної відповіді, бо осікся і зо три рази нерішуче кашлянув. Та потім сказав:

— Та і взагалі, справа не тільки в цьому. У нас з тобою старі рахунки. Торік ти, мій любий, тут просторікував, начебто я схожий на злодійкуватого пса. Забув, га?

— Це неправда, Ваша Вовкість, бо мені лише три місяці, торік мене і на світі не було. Запитайте маму.

— Ось тобі, вовче! — тихенько сказала Кирпа. — Не чекав, певно! Подивимося, що ж ти тепер скажеш!

А сеньйор Лафонтен за кущиком все писав, усе писав…

Ця відповідь завела в безвихідь вовка, який був не тільки лютий, але й недорікуватий, або, кажучи відверто, дурний. Він знову покашляв і ніби замислився.

— Авжеж, — буркнув він нарешті.— Але якщо то був не ти, так, значить, твій брат, а це однаково.

— Як же це могло статися, Ваша Вовкість, коли я — єдина дитина?

Побачивши, що словами ягнятка не проймеш, вовк вирішив діяти силою.

— Ну, а якщо це був не твій брат, то, значить, твій дядько, зрозуміло? — І вовк ступив до ягнятка, вищиривши зуби.

Він вже зовсім приготувався зробити «кр-рак» і з’їсти бідолаху, коли раптом сеньйор Лафонтен вискочив з-за свого куща та як вдарить його палицею по носі!

Ну, кум вовк цього не чекав. Він підібгав хвіст та й гайнув до лісу.

Всі страшенно зраділи. Емілія побігла погратися з ягнятком, а всі інші підійшли до сеньйора Лафонтена.

Розділ п’ятий

Емілія і Лафонтен

Кирпа знала два слова по-французьки: «бон жур», що означає «добридень», і «о ревуар», що означає «до побачення». Інші не знали жодного. Зважаючи на це, її на правили до байкаря на переговори. Кирпа все наплутала вже з самого початку і замість «бон жур» сказала:

— О ревуар, сеньйоре Лафонтене. Ми тільки що приїхали з Будиночка Жовтого Дятла і побачили, як здорово ви вдарили палицею по носі цього гидкого вовка. Дуже правильно зробили. Прийміть, будь ласка, наші поздоровлення. Бон жур.

Байкареві дуже сподобалася Кирпина промова. Він трохи підняв її, поцілував у голову і сказав:

— Ти даремно стараєшся розмовляти зі мною по-французьки, дівчинко. Я розумію мову всіх людей і всіх звірів.

Всі оточили байкаря. Емілія теж підійшла, вирішивши, що з ягнятком можна погратися й пізніше. Її дуже дивував костюм байкаря: чоловік — і раптом мереживо! Ну де це видано? І ця довга чуприна з кучериками, як у жінки. «Хто його зна, може, у бідолахи нема ножиць?» — подумала жаліслива лялька.

Побачивши Емілію, Лафонтен здивувався:

— Ой, лялька! От тільки ляльки тут у нас і не вистачало. І ходити вміє! Може, вона говорить?

— Певна річ. У Емілії язик без кісток, — відповіла Кирпа.

Лафонтен був дуже вражений: дарма що вже старий, він ніколи в житті не бачив ляльки, яка вміла б говорити.

— Чудасія! — сказав він. — Я бачив чимало ляльок у нас у Франції, та всі вони були німі як риби. Світ іде до поступу безперечно. Як тебе звуть, лялечко?

— Емілія де Рабіко до ваших послуг, сеньйоре.

— Гарне ім’я. А хто тебе навчив говорити?

— Ніхто, — відповіла Емілія не замислюючись, — я так і народилася. Коли лікар Слимак дав мені розмовні пілюлі, я відразу ж заговорила.

— Емілія розмовляє дуже добре, — пояснила Кирпа, — шкода тільки, що вона меле стільки дурниць.

Француз посміхнувся:

— Ану, лялечко, скажи яку-небудь дурницю, старий Лафонтен хоче послухати.

Емілія засмутилася і, бгаючи кінчик своєї ситцевої хустинки, відповіла дуже до речі:

— Так, з наказу, я не вмію…

Сеньйор Лафонтен побалакав з усіма дуже люб’язно і сказав, що місце, де вони зараз перебувають, подобається йому більше за всі інші місця на світі. Тут він слухає розмови тварин, і тут він навчився багато чого, про що потім розповів у своїх байках.

— Я вже читав деякі ваші байки, — сказав Педріньйо, — ви дуже добре пишете, сеньйоре.

— Ти так уважаєш? — запитав Лафонтен, усміхаючись скромною усмішкою. — Я дуже радий, Педріньйо. Твоя думка для мене дуже цінна, бо вона щира.

А Емілія тим часом не відводила очей з чуприни байкаря. Бідолаха живе самотньо в цьому закутку, і, напевно, у нього немає ножиць, гадала вона. І раптом Емілію осяяло: вона відкрила свого кошика і, витягнувши з нього половинку зламаних ножиць, простягнула французові з словами:

— Прийміть, будь ласка, цей подарунок, сеньйоре.

Байкар витріщив очі, не розуміючи, чого вона від нього хоче.

— Та навіщо мені це, лялечко?

— Щоб обстригти волосся.

— Ах, от що! — засміявся байкар. — А хіба можна стригти волосся половинкою ножиць?

Та Емілія ніколи не губилася і через те відповіла:

— А ви обстрижіть з одного боку!

Кирпа втрутилася і, відтягнувши ляльку вбік, сказала байкареві, щоб не звертав уваги, бо Емілія, на жаль, несповна розуму. Та байкар добродушно засміявся і сказав, що, навпаки, «у ляльки жвава і самобутня особистість». Кирпа не зовсім зрозуміла, що значить «самобутня особистість», та з цієї хвилини почала обходитися з Емілією поважніше.

Цієї хвилини хлопчик-невидимка, якого весь час не було, підійшов до них. Побачивши перо, що пливло в повітрі, сеньйор Лафонтен здивувався. Він дивився, дивився,