Террі Пратчетт - Правда

покоївками — вартими довіри поважними пані — близько сьомої години ранку, після того, як їх стривожив гавкіт собаки його високості. Його високість сказав, — Ваймз звірився з власним записником, — «Я вбив його, я вбив його, який жах». Також на підлозі вони побачили щось дуже схоже на тіло. В руці Правителя Ветерані був кинджал. Вони побігли вниз, щоб покликати на допомогу. Повернувшись, вони виявили, що його високість зник. Тіло належало Руфусові Тулумбасу, особистому секретареві Патриція. Йому було завдано ножового удару, і наразі він перебуває в тяжкому стані. Обшук будівлі виявив Правителя Ветерані в стайні. Він лежав на долівці непритомний. Поруч стояв засідланий кінь. У черезсідельних сумках було сімдесят тисяч доларів… Капітане, це справжня дурня!

— Я знаю, командоре, — сказав Морква. — Але це факти, командоре.

— Але це неправильні факти! Ненормальні факти!

— Я знаю, командоре. Не можу й уявити, щоб його високість намагався когось зарізати.

— Що ви верзете! — скрикнув Ваймз. — Я не можу уявити, щоб він сказав «який жах»!

Він обернувся і втупився у Вільяма, ніби дивуючись, що той усе ще тут.

— Так? — спитав він.

— Чому його високість був непритомний, ваша милосте?

Ваймз знизав плечима.

— Виглядало так, ніби він намагався сісти верхи, а він же кульгав на одну ногу… Можливо, зірвався… Ні, не можу повірити, що я це кажу всерйоз. Так чи інакше, вам сказано досить, ясно?

— Я б хотів, якщо ваша ласка, зробити ваш знімок, — переконливо попрохав Вільям.

— Нащо?

Вільям думав швидко.

— Це запевнить громадян, що ви знаходитесь на місці події й особисто тримаєте ситуацію під контролем. Мій іконографіст тут поруч — Отто!

— О боги, це ж… — почав Ваймз.

— Він має чорну стрічку, командоре, — прошепотів Морква.

Ваймз закотив очі.

— Допрого ранку, — сказав Отто. — Не рухайтесь, будь ласка, на фас саме чудофа сфітлотінь.

Він поставив триногу, зазирнув в іконограф і підняв клітку з саламандрою.

— Тифитись сюди…

Клац.

БАХ.

— А-а-а!..

Перед ними повільно опускалася хмарка пилу. Всередині неї спіраллю падала чорна стрічка.

На якусь мить запала моторошна тиша. Потім Ваймз спитав:

— Що це в біса було?

— Думаю, занадто яскравий спалах, — сказав Вільям.

Тремтячою рукою він підняв маленьку картку, що стирчала з купки попелу, яка раніше звалась Отто Крикком.

— «Не турбуйтесь», — прочитав він. — «З колишнім власником цієї картки стався незначний інцидент. Вам знадобиться крапля будь-чиєї крові, віник та совок».

— Ну що ж. Кухні он там, — сказав Ваймз. — Дайте йому ради. Не хотілося б, щоб мої люди рознесли його по всьому клятому палацу.

— Останнє запитання, командоре. Ви не хотіли б сказати для преси, що коли хтось бачив щось підозріле, то про це варто повідомити вам?

— У цьому місті? Та тоді весь мій штат тільки й робитиме, що прийматиме повідомлення. Головне — дивіться, що пишете, ось і все.

Двоє Вартових пішли геть. Морква, проходячи повз Вільяма, обдарував його блідою посмішкою.

Вільям старанно згріб Отто двома сторінками свого записника й пересипав попіл у сумку, в якій вампір носив своє обладнання. І тут йому раптом сяйнуло.

По-перше, він лишився сам (Отто, очевидно, можна було не рахувати). А по-друге, він мав дозвіл командора Ваймза пересуватись по палацу — якщо, звісно, фразу «кухні он там» можна було назвати «дозволом».

Вільям тямив у словах. Він завжди говорив правду, але це було не зовсім те саме, що завжди бути чесним.

Він підняв сумку й рушив іншими сходами до кухонь, звідки долинав невиразний гамір.

Слуги вештались туди й сюди з виглядом людей, котрі нічого не роблять, проте все одно отримують гроші. Вільям бочком наблизився до дівиці, що пхинькала в брудну хусточку.

— Даруйте, дівчино, ви не дасте мені трохи крові… Хоча, може, зараз не час, — нервово додав він, коли вона з вереском кинулась геть.

— Гей, що ти сказав нашій Рене? — гукнув якийсь кремезний чолов’яга, відпускаючи візочка з гарячими хлібцями.

— Ви пекар? — спитав Вільям.

Чоловік підняв брови.

— А на шо воно схоже?

— Я бачу, на що воно схоже, — сказав Вільям.

Чоловік знову підняв брови, проте тепер у виразі його обличчя з’явилась дещиця поваги.

— Я поставив питання, — продовжив Вільям.

— Взагалі-то я м’ясник, — сказав чоловік. — Пекар захворів. А ви хто такий, щоб ставити питання?

— Мене послав командор Ваймз, — сказав Вільям.

Він був вражений легкістю, з якою правда перетворювалась на майже-брехню завдяки всього лише правильним формулюванням. Він відкрив записник.

— Я з «Часу». Чи ви…

— Що, з газети? — спитав м’ясник.

— Саме так. Чи ви…

— Ха! Ви знаєте, що ви все перекрутили з найхолоднішою зимою? Вам слід було знати, що найгірша зима була в рік Мурахи, ось коли. Треба було спитати мене. Я б усе вам розказав.

— А вас звати…

— «Сідней Кленсі і син», 39 років, вулиця Довгосвинна, 11, постачальники найкращого корму для шляхетних котів і собак… Чого ви не записуєте?

— Правитель Ветерані їсть собачий корм?

— Наскільки я чув, він взагалі майже нічого не їсть. А корм я постачаю для його пса. Найкращий продукт. Преміум. Ми, на Довгосвинній, 11, продаємо тільки найкраще — щодня з шостої ранку до…

— Ах, пес. Звичайно, — сказав Вільям. — Гм.

Він оглянув довколишній натовп. Хтось із цих людей напевне міг би розповісти йому щось цікаве, а він теревенить із продавцем собачого корму. Втім…

— У вас не знайдеться шматочка сирого м’яса? — спитав він.

— Для газети?

— Так… У певному сенсі.

Вільям знайшов закутка подалі від метушні, й обережно видушив на невеличку сіру купку краплину крові зі шматочка свіжого м’яса.

Пил грибом здійнявся вгору, перетворився на вир різнобарвних плямочок, став Отто Крикком.

— Ну як? — сказав він. — Ох…

— Гадаю, знімок вдався, — сказав Вільям. — О, твій піджак…

Рукав частково мав колір і вигляд килима, яким було застелено сходи у великій залі: стьмяніле та витерте синьо-червоне шитво.

— Напефно, домішафся пил з килима, — сказав Отто. — Не хвилюйтесь. Так постійно буває. — Він понюхав рукав. — Сфіжий свинина? Дякую.

— Це був собачий корм, — сказав правдолюб Вільям.

— Собачий корм?

— Так. Збирай свої причандали й ходім.

— Собачий корм?

— Це ж ти назвав його свіжою свининою. І потім, Правитель Ветерані любить свого собаку. І взагалі, не присікайся до мене — якщо таке ставатиметься постійно, тобі доведеться носити з собою аварійний запас крові! А доти тебе рятуватимуть підручними засобами.

— Гм, афжеш, гаразд, в будь-якому разі дякую, — пробурмотів вампір, крокуючи за Вільямом. — Собачий корм, ох, лишенько… Куди ми тепер?

— До Еліптичного кабінету — подивитися на місце нападу, — сказав Вільям. — Сподіваюсь, його не охороняє хтось розумний.

— У нас будуть феликі проблеми.

— Чому? — спитав Вільям.