Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

і це вже зовсім інше мистецтво. Тому краще вдавати, що я погоджуюся вважати причиною проблем недбалість підлеглих.

— Ну звісно, розберуся особисто. Це неподобство і воно має бути ліквідоване. Сам займуся цим питанням. Невідкладно. Обов’язково! — гаряче запевнив мене директор, уникаючи зустрічі поглядів.

— Домовилися, шановний. Я на вас сподіваюся, як на кам’яну стіну. — Це я даю простір для відступу.

— Все зробимо, Сергію Миколайовичу. Все буде добре, не сумнівайтеся.

Він ховає очі, метушиться та навіщось перекладає на столі папери. Сподівається, що на цьому окошиться. Може, й так. А може, й ні. Залежно від того, як піде подальша розмова. Взагалі чиновника корисно лякати. Якщо маєте таку можливість — починайте розмову із залякування, а вже потім викладайте своє прохання. Побачите — воно буде виконане швидше й краще. Саме тому я ніколи не піду працювати на жодну адміністративну посаду. Краще вже вільне життя, хай би навіть і сутужніше.

— Маю до вас ще одну тему.

Очі його зупиняються на мені. Він весь — увага та запопадливість.

— Справа в тому, що нам треба збільшувати ефективність роботи. Ви ж знаєте — наближаються вибори і розумієте, які задачі ставлять нагорі.

Він поспішно киває. На обличчі з’являється полегшення.

— А отже з завтрашнього дня ми вносимо до роботи невеличкі зміни…

Я знімаю ногу з ноги і розплітаю руки. Для того, щоб припинити практику приватного спілкування з клієнтами у кав’ярні і застосування гарантій типу «нє бзді, тьотка», треба переконати директора відсунути юриста від схеми. Це ми придумали в офісі із Сапулою. Але це вже ділова розмова, і вона потребує інших аргументів.

І тут раптом селектор на столі директора раптово озивається істеричним секретарчиним голосом.

— Не можна, кажу вам! Що ви робите!

— Закрийся! — відповідає їй грубий чоловічий баритон, лунає шум, неначе хтось соває меблі, за ним щось нерозбірливе, чуються швидкі кроки і наступної миті двері кабінету розчахуються з таким звуком, наче їх вибили ногою.

А власне вибили — так воно і є. На порозі виникають дві велетенські постаті у бронежилетах і чорних масках з прорізами для очей та рота. В руках хлопці тримають автомати, якими недвозначно вимахують у повітрі.

Я встигаю тільки обернути голову, щоб побачити усю цю картину, коли той самий грубий баритон, що чувся був з селектора, кричить на мене:

— Податкова міліція! Це спецоперація! Всім у коридор! Нічого руками не чіпати!

— В чім справа? — здивовано підводиться з-за столу мій директор. — Ви знаходитеся…

— Закрийся! Я знаю, де ми знаходимося! В коридор, швидко! І руки за голову!

— Яке ви маєте право?! — вигукує директор вже обурено.

Він раптово змінюється — якщо хвилину тому це був побитий за шкоду кіт, то зараз уже — захисник і оборонець. Я відзначаю цей парадокс, але більше нічого відзначити не встигаю, тому що один з нападників хапає мене за рукав з метою відірвати від стільця. Опиратися безглуздо. Спецпідрозділи не делікатничають, бо знають — у разі чого все буде списано на спротив підозрюваного.

Я слухняно йду до виходу, підбадьорюваний легким поштовхом приклада. Директор за спиною продовжує воювати:

— Ви маєте показати документи! Де ваша постанова?

Блін, зроду не знав, що він такий бойовий. Але навряд чи це щось змінить. Так само, як і будь-яка інша дія під дулом автомата. Що ж сталося? Невже конторські, які останнім часом затусувалися на підприємстві, організували такий швидкий результат? І саме у той момент, коли я знаходжуся тут! Ще тільки арешту мені бракувало, для комплекту.

Виходжу в приймальню. Там валяється кілька перевернутих стільців. У коридорі велелюдно. Інші хлопці у масках виводять з кабінетів персонал та шикують біля стінки. На підлозі валяються папери — чи то хтось намагався винести, чи це просто необхідний атрибут маски-шоу, так само, як перевернуті стільці.

— Не розмовляти! Руки тримати на виду! — командує-гавкає баритон, перекриваючи шум.

Я слухняно стаю біля стінки і намагаюся проаналізувати ситуацію. Якщо це — наводка СБУ, то чому про неї не попередили? Нащо нам генерал Ґенек, якщо про таке не попереджає? Друге питання — що я тут роблю? Ну звісно, нічого, звичайний відвідувач. Прийшов довідатися, як проводити обов’язкові платежі. Чому до директора? — А хто згадає, що я був у директора? Питання складне, от і зайшов. Якого підприємства? Посередника. У мене їх досталь. Головне — тут я не працюю і відношення до цього не маю. Зайшов поцікавитися. Це, звісно, якщо у кабінеті директора нема прослушки.

Але якщо подивитися з іншого боку, чому вони прийшли на держпідприємство? Тут наче все більш-менш чисто. Все, крім гуманоїдної самодіяльності…

Так от у чому справа! І такий швидкий результат!

Цікаво, чи вони взяли вже цього розводилу з кафе з візитівкою «Фінансової України»?

Ціла купа думок ширяє у голові, перекриваючи одна одну. Я відчуваю, як руки пітніють.

— По телефонах не дзвонити! Поклади, я тобі сказав! Мобілки здати!

З приймальні виводять директора. Відносно ввічливо виводять, навіть не підштовхуючи. Краєм ока помічаю, що автомат найближчого до мене нападника поставлено на запобіжник. Зрозуміло, це щоб не пальнув зопалу — адреналін адреналіном, а все-таки цивільні люди навкруги.

З кабінетів витягують останніх працівників, усе потрошку заспокоюється, наскільки це можливо у подібній ситуації.

А може, самі гуманоїди все й організували?

Запросто, це в їхньому репертуарі. Тільки навіщо?

Вони ж іще навіть не знають про мої підозри.

Тим часом нальотчики стишують свою активність. Це не просто так. Операція досягла завершальної фази — всі залякані, зібрані в коридорі й готові до екзекуції. Зараз має початися основна дія.

Апокаліптичні настрої стримує тільки вихований життєвим досвідом цинізм. Боятися варто тільки того, що вже сталося, хоча майбутнє для всіх нас — найстрашніший сон.

Кількахвилинне очікування підтверджує, що я — правий. За кілька секунд на сцені з’являється головна дійова особа — приземкуватий чолов’яга у синьому мундирі з погонами, без маски і без головного убору взагалі — милуйся досхочу.

Він посміхається — ще б пак, таку роботу зробили!

Десятки пар переляканих очей зупиняються на ньому, і податковий чин явно насолоджується ефектом.

Він робить кілька кроків на середину, повільно, з театральним ефектом дістає з портфеля папірець, потім обводить глядачів очима, переконуючись, що справив потрібне враження. І нарешті читає — показово неголосно, на контрасті з манерами своїх бійців. Щоправда це виглядає значно страшніше.

— Постанова. Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтероксидентал»…

— Що? — вигукує мій директор. — Що ви сказали?

Головний податківець здивовано піднімає голову.

Лунає чийсь короткий смішок.

— Те, що чули. Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтероксидентал»…